Одружилися у Берліні після Перемоги і дотепер разом – йому 100, їй 95

До Берліна Михайло Воронін і Надія Кащенко йшли різними дорогами, там одружилися

Понад 70 років вони разом – Михайло Надія  Вороніни. Під час спілкування з ними «зарядився» енергією. Це щира правда. У присутності сина, дочки, зятя і внучки подружжя ветеранів жартувало. Незважаючи на те, що Михайло Федорович на інвалідному візку, не скаржився на що. Рідні сказали, що йому ампутували ногу. Пані Надія ходить повільно, спираючись на ціпок. Поруч з нею найчастіше знаходилася внучка Альона. Зізналася, що дуже любить  бабусю й дідуся. Ветеранам ніщо не заважало жартувати, хоча і слух не той, що раніше, і в пам’яті дещо стерлося. Голос у Михайла Федоровича, як мовиться, командирський. Нічого дивного, більшість життя служив в армії. Полковник у відставці.

Його фронтові дороги

-Перемога – це життя! – влучно висловився ветеран. – Найбільше, чого нам хотілося після війни, відбудувати те, що зруйнували вороги. Як бджоли,  всі працювали. З великим завзяттям ставали до роботи. Такої дружби між людьми, як тоді, не знаю.

Їхня квартира нагадує картинну галерею. Автор усіх цих полотен – пан Михайло. Каже, ще змалку йому подобалося малювання. Займався цим протягом усього життя.

-Свій автопортрет  дідусь писав перед дзеркалом, - розповідає внучка пані Альона.

– Одну з його робіт із зображенням солдатів-переможців показували у Москві на виставцучасників війни.

У великій кімнаті вражає відоме полотно «Бахчисарайський фонтан». Ветеран пояснює, що це копія картини  Брюлова. Йому вона дуже подобається, тому й взявся відтворити. А ось пейзажі – це особисті спостереження. Мольберт дотепер зберігається у квартирі. Ветеран показав, як працював за ним раніше. Тепер уже картини з-під його пензля не народжуються. Роки не ті.

Він міг стати художником, архітектором. Неспроста після закінчення школи поступив на навчання до архітектурного інституту. Війна не дала можливості закінчити навчальний заклад. У 1941  був на четвертому курсі інституту. Після нападу гітлерівців студента відправили до Ленінграда. Після короткотермінових курсів отримав звання офіцера і одразу на фронт. Його зарахували до військового підрозділу, який відновлював зруйновані ворогом аеродроми, мости. Логічно - в інституті набував спеціальність проектанта будівельних об’єктів.

-Книгу можна написати про те, як ми працювали, - зазначає фронтовик. – Це була робота під постійними обстрілами. Такт ми дійшли до Берліна.

Її фронтові дороги

Надія Кащенко, таким було дівоче прізвище пані Надії, згадує про свою Харківщину.

-Міша родом з Росії, а я хохлушка, - каже, усміхаючись. – Почалася війна,  пішла працювати на чавуно-ливарний завод. Робота не для жінок, тим більше таких молоденьких,, якою тоді була. Справа чоловіча. Але ж чоловіків забрали на фронт. Їх замінили жінки й дівчата. Ливарне виробництво – це справжнє пекло.

Рік відпрацювала вчорашня школярка на заводі. У 1942-му її викликали у військкомат. Вручили повістку на фронт.

-Що я могла там робити, уяви не мала, - розповідає пані Надія. – Нас навчили на курсах стрільців. Вчили стріляти. Пізніше зрозуміла для чого. Відправили охороняти  склади з боєприпасами й авіаційними бомбами. Так ми супроводжували наші війська.

Найстрашніше було під Сталінградом. Не всім вдавалося побороти страх. Пані Надія з сумом згадує, як одна з її подруг, застрелилася. Сталося це безпосередньо на посту. Їхній підрозділ також дійшов до Берліна. Михайла і Надію доля вела різними дорогами до столиці тодішньої фашистської Німеччини. Саме там їм судилося зустрітися.

У театрі сиділа поруч з французом

День Перемоги обоє зустріли у Берліні. Як каже пані Надія, всі, хто став очевидцем закінчення війни, намагалися добратися до  рейхстагу, де, за її словами, сидів той гад,  Гітлер. Людей було повсюди, як бджіл у вулику. Звучали різні мови – англійська, французька, німецька, російська. Зрозумілим для всіх  було слово «перемога».

-Німці спочатку з пересторогою ставилися до нас, - розповідає пані Надія. – Це я кажу те, що сама відчула на собі. Їм втовкмачили в голови, що ми якісь не такі люди, з рогами на голові. Коли ти до них по-людськи, то й вони відповідали тим само.

Під час розмови з ветеранами журналіст не порушував тему знущань радянських солдатів над місцевим німецьким населенням. Про це багато написано. Цікаво було б почути, що їм відомо з цього приводу. Не хотілося турбувати людей у такому віці непростим питанням. Пані Надія говорила, що мала німецьку блузу, коли йшла розписуватися з майбутнім чоловіком. Одягла її під гімнастерку.

-А пам’ятаєш, які в тебе гарні були чобітки, - перепитував дружину чоловік.

Одного разу вона почула, що в місті працює театр. На той час ще не була знайома з Михайлом. Молодій дівчині захотілося показатися на люди. Вона пішла на виставу. Вже не пригадує, що показували у той день. Зате запам’яталися глядачі. Їх було багато. Звучала різна мова.

-Поруч зі мною сидів французький солдат, - каже пані Надія. – Чи не пропонував руку й серце? Ні, ми ж з ним перший раз бачилися.

Згодом вона познайомилася зі старшим лейтенантом Вороніним. На той час пані Надії надали роботу в їдальні для офіцерів. Там і звернув увагу на неї її майбутній суджений. Розписали їх у військовій частин, де служив Воронін. Командир привітав їх, вручив свідоцтво про одруження. Військовим підрозділам тоді було надано право видавати такі документи.

-Чи сильно любили? – перепитує пані Надія. – А так сильно, що через кожні півтора-два роки народжувалася дитина.

Пройшла війну, а не фронтовичка?

Їхнє свідоцтво про одруження – єдиний документ, що підтверджує перебування Вороніних у Берліні у 1945-му. Документи пані Надії вкрали. Була серед них і медаль «За оборону Сталінграда». У 1948 році вони повернулися в тодішній Союз. Михайло продовжував службу. За ним з гарнізону в гарнізон переїжджала дружина.

Про відновлення документів учасника війни якось не думалося. З часом цим питанням перейнялася внучка Альона.

-Куди я тільки не зверталася, - каже вона. – Спочатку до військкомату, з якого призивали бабусю, там порадили написати в Центральний архів у Москву. Вимагають одне – вказати частину, в якій служила бабуся. А вона не пам’ятає. Коли згадую про медаль, просять номер. А де його взяти? Не розумію, чого не можна на підставі свідоцтва про одруження віднайти документи, що підтверджують її участь у війні? Мова не йде про пільги. Їх отримує дідусь. Мова – про справедливість.

Внучка звертається з проханням до тих, хто займається розшуком колишніх фронтовиків. Запитує, чи не можуть вони дати пораду, як діяти у такій ситуації? Пані Альона надзвичайно пишається своїми дідусем і бабусею. Вони для неї – авторитет у всьому.

-Моя позиція така – діти мають бути поруч з батьками, - ділиться думками співрозмовниця. – Можна і треба їхати на навчання, на службу, але потім обов’язково повертатися до батьків. Бути поруч з ними. Як це у нас. Думаю, що наші спільні радощі і турботи, наші щоденні взаємини, стосунки – це те, що теж продовжує життя людини

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.