Останні з «Собібора»: історія втечі Семена Розенфельда з табору смерті

«Життя людини, яка потрапила на територію третього підтабору «Собібор» тривала не більше години. Люди не знали, що чекає їх у цегляній будівлі, званому «Лазнею», до останньої хвилини не усвідомлювали, куди їх направляють… А коли починали розуміти, було пізно… Жінок і дітей стригли. Мами вели за ручку дітей… У «баню» одночасно вміщалося близько восьмисот людей…», — спогади Семена Розенфельда (з інтерв’ю журналістки Ліни Городецької,-авт).

Наш земляк

Семен Моїсейович Розенфельд народився в Бершадському районі, у селі Тернівка Вінницької області в далекому 1922 році. Батьки називали його Шлойме. Після закінчення школи потрапив до лав армії. Й одразу війна… У складі 150-ого артилерійського полку почав війну в Білорусії. І там, між Мінськом і Барановичами його контузило, а в ногу потрапив осколок. А коли прийшов до тями, то він був уже в полоні. Спочатку нашого співвітчизника загнали в табір під Мінськом. Там з 150 тисяч полонених почали вибирати євреїв. Вибрали 230 чоловіків із різних дівізій і перевели їх у табір на вулицю Широка.

— Так, нас не розстріляли в цьому таборі… але до весни 1942 року з нашої групи в живих залишалося не більше 10–15 чоловік… полонених морили голодом і змушували працювати з ранку до ночі на будівельних роботах. Сто двадцять грамів хліба в день і рідка баланда на обід — ось і вся їжа. Замість обіду нам часто давали товчене просо… Люди від такої їжі страждали нетравленням шлунка і вмирали… Я зрозумів, що так пропаду… Знайшов консервну банку, прикріпив до неї дріт… І коли отримував черпак цього проса, то клав цей ерзац (сурогат,-авт) — кашу туди… А потім зубами перетирав до стану пшона, тільки потім ковтав. Так працював інстинкт самозбереження,– каже Семен Розенфельд.

Семен Розенфельд невдовзі познайомився з іншими військовополоненими євреями Олександром Печерським, Аркадієм Вайспапіром і іншими чоловіками, які потраплять через два роки полону до концентраційного табору смерті Собібор...

Про табір Собібор

Собібор — концентраційний табір, організований нацистами поруч з українським селом Собібор (сьогодні в Польщі), на сучасному польсько-українському кордоні. Околиці Собібору межують із північною частиною Волинської області, і прилягають зі заходу до національного заповідника Шацькі озера. Він діяв із травня 1942 по жовтень 1943. Тут було вбито близько 250 тисяч євреїв. (Джерело — Вікіпедія,-авт).

Табір ділився на три підтабори, у кожного з яких було своє суворо визначене призначення. У першому знаходився робочий табір (майстерні й житлові бараки). У другому — перукарський барак і склади, де зберігали й сортували речі вбитих. У третьому знаходилися газові камери, де вбивали людей. Для цієї мети в прибудові біля газової камери було встановлено кілька старих танкових моторів, при роботі яких виділявся чадний газ, що подається по трубах у газову камеру…

Фабрика смерті працювала справно. Життя людини, яка потрапила на територію третього підтабору «Собібор» тривала не більше години. Одного разу, у квітні 1943 року, на честь приїзду в концтабір рейхсфюрера військ СС Гіммлера в газових камерах було влаштовано показовий умертвіння 300 красивих молодих дівчат, зібраних разом для цієї мети.

Про повстання

— У таборі вже була підпільна група, керована польським євреєм Леоном Фельдхендлером і планувала масову втечу. Леон, син рабина, очолював кравці майстерні. Він попросив познайомити його з Печерським. І незабаром передав Олександру керівництво групою, ставши його заступником… Звичайно, втеча була ретельно спланована… Ми чекали дня, коли німецький табірний склад буде не повним, адже вони їхали у відпустки…І вибір припав на 14 жовтня, – розповідає Семен Розенфельд. — У кожного з членів підпілля була своя функція… У першу чергу потрібно було ліквідувати німців… Для цього ми, робітники, повинні були запросити їх у свої майстерні, кого на примірку до кравця, кого — до шевця… Одного з німців покликали на склад відсортованих речей, господарі яких уже «пішли на небо»… Йому сказали, що є хороше шкіряне пальто для нього… Там і вбили. Я повинен був ліквідувати в столярній майстерні коменданта першого табору Карла Френцеля, ми стелаж на його замовлення робили… Не довелося бруднити об нього руки, він не прийшов. Але я не задумався б ні на хвилину…

Як каже Семен Розенфельд, у той день день вони вбили багатьох німців у таборі й частина полоненних змогла утекти. З майже 550 в’язнів робочого табору 130 не брали участі в повстанні (залишилися в таборі) приблизно 80 загинули при втечі. Решті вдалося втекти. Ті хто залишився в таборі були вбиті німцями наступного дня… В історії втечі є жахливі деталі…«Упійманих німці жорстоко покарали: живцем обливали бензином, палили й закопували в ями».

— За допомогою сокири вдалося якось зробити отвір у загороді, люди металися… Потрібно було поспішати, охоронці в перші секунди були розгублені… Але потім почалася стрілянина… Коли я вже відбіг від забору в сторону лісу, то відчув біль у нозі… знову куля пройшла поруч, але зачепила неглибоко… Я втік і лягав, знову втікав… аби подалі від проклятого місця, ближче до лісу… і добіг.

Семен Розенфельд розповідає, що він ховався в лісах до липня 1944 року.

— Рівно три роки пройшло з 22 липня 1941 року, того дня, як я потрапив у полон… А 22 липня 1944 року я прийшов до коменданта вже звільненого польського міста Хелма і сказав, що хочу повернутися в армію… Три тижні зі мною працювали люди зі СМЕРШу, записували всі свідчення… Але потім я все ж приєднався до 39 гвардійської мотострілецької дивізії і продовжив воювати. У районі Познані був поранений у праву руку, дивом уникнув ампутації пальців. А після госпіталізації знову повернувся в стрій.

Перемогу Семен Розенфельд зустрів у Берліні. До цього часу він уже знав, що трапилося з матір’ю, батьком і всієї великою ріднею в селі Тернівка у Вінницькій області… Понад дві тисячі людей були розстріляні на узліссі. У двох кілометрах від Тернівки.

Після війни Семен Розенфельд повернувся в Тернівку, але там вже не було ані рідних..тільки пуста батьківська хата. Він переїхав до Гайворону до дядька. Там і одружився в 1946 році на своїй двоюрідній сестрі Євгенії Розенфільд. У них народились два сина. У 1990 році Семен разом із сім’єю емігрував у Ізраїль. Зараз мешкає в Тель-Авіві. 

 Семен Розенфельд дуже часто зустрічався з тими, з ким вдалося зробити повстання і втекти з табору. 

А ось так вони виглядають зараз: 

Хто ще живий?

16 травня 2018 року посол України в Ізраїлі Геннадій Надоленко вручив Семену Розенфельду український Орден «За заслуги» III ступеня. Семен Розенфельд один із трьох людей, хто ще пам’ятає табір і страхіття в Собіборі…

Минулого року президент України нагородив іншого учасника повстання, Аркадія Мойсейовича Вайспапіра. На жаль, він помер у Києві на початку цього року.

Також давно й немає на цьому світі очільника повстання Олександра Печерського. Він помер у 1990 році в Ростові-на-Дону. У 2015 році в Рязані помер ще один учасник повстання Олексій Вайц.

Разом із вінничанином Розенфельдом живі ще дві людини, які пам’ятають ті жахіття. Це поляк Мейер Зіссу й голландка Сельма Енгел-Вейнберх.

«Собібор» після повстання перестав функціонувати і вбивати щодня тисячі маленьких дітей, жінок, чоловіків… Повстання в Собіборі виявилося єдиним вдалим концтабірним повстання за всі роки Другої світової війни. Зразу після втечі в’язнів, табір було закрито і стерто з лиця землі…

Зараз на цьому місці встановлений монумент, на якому зображена жінка з дитиною…Він нагадує про 250 тисяч людей, які загинули страшною смертю...

Пропонуємо подивитись інтерв'ю з Семеном Розенфельдом, яке було проведено у 2018 році. Людина - легенда. 

Джерела:
Інтерв’ю журналістки Ліни Городецької. 2013 рік
Вікіпедія
 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.