Пройшов війну і дожив до 104 років: історія вінницького фронтовика Василя Орлова

На війні його обминули кулі, хоча на фронті був з першого й до останнього дня. Батько і рідний брат загинули в боях. Йому ж доля дала можливість надивитися на цей світ за себе і за них. Так вважає довгожитель. На старості залишився не сам. І не в будинку для престарілих. Ветеран проживає разом з внуком Юрієм, його дружиною Юлією і двома правнучками. До них часто навідується мама Юлії, пані Галина. Разом доглядають дідуся. Проживають у «хрущовці», на четвертому поверсі. По квартирі Василь Митрофанович ходить сам, щоправда, спираючись на ціпок. Якщо потрібно, його бере під руку хтось з рідні. А ось на вулицю вибратися з будинку без ліфта це вже проблема.

- У 102 роки я був у госпіталі для інвалідів, - розповідає Василь Орлов. – Став гірше бачити. Попросив, щоб оглянув окуліст. Перевіряла мої очі лікар Світлана Павлюк. Потім стала щось писати у карточці. Поки вона писала, я прочитав два слова «Потрібна операція».  Я відмовився.

Довгожитель не розуміє, як це можна оперувати на очах. Бачити став ще гірше. Ніби в тумані,  розглядає силуети людей, речі. Зате вимова дуже чітка. Виробив її під час служби у війську, а потім на роботі викладачем у двох вінницьких вишах: у медичному й педагогічному читав історію. Загалом зі студентами відпрацював 24 роки.

- Ви зверніть увагу, як добре збереглася пам'ять у Василя Митрофановича, - каже внук Юрій. – Зараз почуєте, як буде розповідати.

"Полонений німець закликав нас здаватися у полон"

До війни Орлов відслужив строкову, закінчив педагогічні курси і вчителював. Не дивно, що його мобілізували одразу. Каже, на війні він з перших хвилин. Їхній підрозділ  захищав Прибалтику. Фронтовик згадує, як взяли в полон німецького офіцера. «Він вразив нас своєю нахабною поведінкою, - згадує спірозмовник. – На всі запитання відповідав однаково: закликав нас здаватися в полон. Виглядало це смішно, але ж було над чим задуматися. Уявляєте, настільки ворогам «вбили» в їхні голови, що перемога буде за ними!»

Час від часу ветеран робить паузу. Збирається з думками. Сидить на стільці, обіпершись руками на ціпок. Обличчя відображає спокій. «Мені не поталанило з самого початку, - продовжує розмову. – Війна почалася 22 червня, а вже 9 липня я дістав поранення. Санітарним поїздом переправили аж на Урал, у Свердловськ. Там лікувався, а з часом пройшов курси і отримав офіцерське звання. Через півроку – знову на фронт…»

Стріляли по «Вілісу», бійців не зачепила жодна куля

На фронті бували ситуації, коли його рятувало диво. Ніби ангел-охоронець відводив біду. Наприклад, під час форсування Дніпра. Стількох побратимів забрали його води! Або випадок, коли їхня група на автомобілі «Віліс» збилася з маршруту і потрапила у засідку фашистів. Водій зумів вправно розвернути техніку. По ній услід стріляли з автоматів. Кулі свистіли над головами, пролітали поруч, але не зачепили жодного з бійців, які були в машині. Коли пошкодили одну шину, вони ще продовжували рух, далі довелося вистрибувати і пішки тікати лісом. Гул від вибуху автомобіля почули, коли були далеко від місця.

Ще один щасливий для нього випадок стався у його день народження. Навіть на війні солдати намагалися привітати іменинників. Бодай потиском руки, чи поділитися фронтовими ста грамами. 1 серпня 1943 року, у його 30-й день народження, кращий друг вирішив зробити йому подарунок. Замість нього пішов перевірити пости, на яких чергували солдати. Орлов, як і його друг,  мали звання старшого лейтенанта.

- Не повернувся мій побратим з перевірки, – каже Василь Митрофанович. – Куля влучила в нього.

"Фронтові сто грам віддавав друзям"

- Чи правда, що по бійцях стріляли не тільки німецькі фашисти, а й наші із так званих «заградотрядів»? - запитую у співрозмовника.

- Правда, - відповідає ветеран. – Так і було. І я відчував їх  тінь за своїми плечима, і мої солдати.

Про сталінські загони, що «підпирали» наступаючі війська, колишні фронтовики раніше мало говорили. Такі загони діяли у Червоній армії, аби уникнути дезертирства. Якщо підрозділ йшов у наступ, чи атаку, зробити бодай крок назад ніхто вже не мав можливості. Таких розстрілювали на місці бійці згаданих «заградотрядів». Стріляли без попередження.

- Чи не краще було б, аби вони разом з вами підсилювали наступ?

- Звичайно, краще, але то ж не від нас залежало.

День Перемоги офіцер Орлов святкував не 9 травня, а 13. Після підписання Акту капітуляції, угрупування німецько-фашистських військ на території Чехословаччини відмовилося скласти зброю і продовжувало чинити опір. Його вдалося ліквідувати тільки 12 травня. Саме там для Орлова закінчилися фронтові дороги.

- Чехи зустрічали нас дуже добре, - розповідає фронтовик. – Міцно тиснули руки, дарували квіти. Запрошували відпочити, помитися. Мені особисто виділили кімнату в одній квартирі, щоб міг поспати. Так ось, весь цей час біля дверей хтось стояв, аби діти не забігли туди і не розбудили солдата.

"Секретів довгожительства не знаю"

Співрозмовник щиро зізнається, що не знає, що і як треба робити, аби стільки часу, як він, милуватися білим світом. Зате охоче розповідає, як саме він прожив ці роки.

- Жодного разу не пив горілки, - каже він. – На війні фронтові сто грамів віддавав друзям. Вони тільки раді були такому. Вино червоне пив. І то дуже мало. Ніколи не палив цигарок. Не хотілося мені цього робити. Спорт? Коли мав дачну ділянку, то постійно працював там. Чим не зарядка на свіжому повітрі?

Внук Юрій згадує, що в 90 років дід Василь міг скопати п’ять сотих земельної ділянки. А в 93 роки вальсував на їхньому з Юлією весіллі.

- Усе має бути у міру, - говорить довгожитель. - Завжди треба пам’ятати золоте правило – гарно ставитися до людей.

Довгожителів стало менше

49 осіб віком від ста років і більше нараховується в області станом на квітень нинішнього року. З них у Вінниці проживає 23 довгожителі, а до кінця року столітній ювілей відзначать ще 14 вінничан. Будемо сподіватися, доля дасть можливість їм дожити до цієї поважної дати. У Вінниці є четверо людей 1910 року народження.

Загалом вінничан, які народилися з 1910 по 1919 рік, у місті нараховується 207 осіб.

П'ять років тому, у 2013-му, в області нараховувалося 70 осіб, яким виповнилося сто і більше років. Найстарішій жительці краю Ганні Наконечній влітку 2013 відзначили 110-літній ювілей.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.