Три «С» в житті після смерті Миколи Пирогова: Скліфосовський. Сталін. Супрун

Якби Скліфосовський у квітні 1881 року не приїхав сюди у садибу, у село Вишня, запросити Миколу Івановича  на святкування його 50-річчя лікарської та наукової діяльності, може й не став би він тоді Почесним громадянином Москви – за півроку до смерті. Не висів би його портрет Рєпіна у Третьяковській галереї …

Якби Сталіну на другий день після звільнення Вінниці генерал-полковник Смирнов не розповів про усипальницю із забальзамованим тілом хірурга і про його заслуги в воєнній хірургії, не було б негайного наказу створити музей - розпорядження Ради Народних Комісарів СРСР від 27 жовтня 1944 року. Ще до закінчення війни на станцію Вінниця везли залізницею не танки, а ю цемент і дошки - «на музей»… Напередодні Перемоги - 8 травня 45-го почали першу ребальзамацію – чотири місяці - до 4 вересня.  Це єдиний у світовій науці випадок, коли відновили тіло через 64 роки після смерті…

І якби в.о. міністра Супрун на Фейсбуці не запропонувала зекономити 199 034 грн. на десятій ребальзамації тіла Пирогова, не згадали б знову про геніальність вченого. І не так швидко вінницька влада знайшли б гроші на новий бальзам для його тіла… З ним і з душею визначився Священний Синод Православної церкви ще 137 років тому - у 1881 році, видавши дозвіл на бальзамування тіла Миколи Івановича, «…щоби учні і послідовники благородних та богоугодних справ М.І. Пирогова могли бачити його світлий образ».

«Наркоз» для музею – опитування Супрун на Фейсбуці

Це не претензія на біографічну сенсацію. Це лише спроба згадати останню – посмертну сторінку історії великої Людини… Подумати про нього, а може й просто  піти в музей. 100 грн. - ціна квитка з екскурсією (учням і студентам – 50 грн.).  Вісім мільйонів там уже побувало. «Восьмимільойонними» стали вчителі з Хмельницького у 2015 році… Екскурсоводи переповідають свій шок від візиту посла США в Україні Джона Френсіса Теффта – американський дипломат перед входом в музей СТАВ НА КОЛІНА. Він знає, ким є Пирогов… 
Пирогов хотів, щоб нам не було боляче, щоб ми менше страждали… Хоч і операції із застуванням ефірного і хлороформного наркозу провели на Заході, широко застосовувати почали саме завдяки Миколі Івановичу.  У 1847 році у польовому госпіталі на Кавказі вперше в світі застосував ефір як знеболювальний засіб при хірургічних операціях на полі бою, крохмальну нерухому пов’язку при вогнепальних переломах, яка невдовзі ним же була замінена гіпсовою. Його послідовник Микола Скліфосовський розвинув анестезію далі: він ввів наркоз на час усієї операції і вперше в світі провів операцію, використовуючи місцеве знеболювання розчином кокаїну…

Чи стане «наркозом» в історії музею Пирогова скандал із черговим десятим ребальзамуванням – покаже час. Утім, пост на Фейсбуці Уляни Супрун, здається, лише прискорив процес ребальзамації.

Кілька років це питання висіло і в музеї, і Міністерстві охорони здоров’я. Все сподівались, що війна ось-ось закінчиться, і вже не будуть приплітати Пирогова до політики. І московські вчені, які опікувались, як Леніним, так і Пироговим, знову приїдуть до Вінниці. Наші вчені теж ніби все знають, але відповідальність треба брати. А тіло Пирогова з роками кращим не стає. Та й біографію хірурга вже різали «по-живому»… «Без наркозу і розуму». Вченого не раз «хоронили». І це явно дратує генерального директора Національного музею-садиби ім. М. Пирогова Петра Гунька:

— В Інтернеті є заклик: «Біда! Війна в Україні з Росією йде через те, що українці не закопали Пирогова!». І всі біди в Україні від того, що літак з тілом Пирогова пролітав над Україною. Це професор один пише…

Уляна Супрун не перша, хто хотіла б поховати/закопати Пирогова. Не перша вона і в Міністерстві охорони здоров’я, яка не може знайти 200 тисяч на ребальзамацію. Стільки ж коштувала остання – дев’ята - ребальзамація Пирогова у  2011 році. До речі, на восьму - у 2005 році Уряд теж не виділив  фінансування – оплатив ребальзамацію спонсор. Знайшли в Тюменській області – татарин за національністю. У 2011 році ребальзамація була край необхідна. Але міністерство не запланувало на це коштів, «оскільки бюджет обмежений». Музей знову знайшов мецената -  народний депутат України від Комуністичної партії - вінничанин Валерій Бевз, колишній начальник обласної міліції. За півтора місяці кошти були на рахунку Мінздраву. Навіть тендер провели – на закупівлю процедури в одного виробника - Московського науково-дослідного і учбово-методичного центру "ВІЛАР" – єдина в світі лабораторія, яка займається ребальзамацією… У  жовтні 2011 року до Вінниці приїхали вчені лабораторії  під керівництвом академіка  Юрія Денісова-Нікольського. А наприкінці листопада тіло транспортували у церкву-некрополь...

— І от цей процес перенесення тіла знімав один вінницький оператор, - згадує Петро Маркович Гунько. – Я не знаю, яким чином ці кадри згодом опинились на російському телеканалі в  сюжеті: у Вінниці «бандерівці» дійшли до того,що закопали тіло Пирогова… Як так можна?!  

Окультизму, приналежність Пирогова до таємного товариства та його науково-магічним експериментам на Вінниччині присвячена й програма на українському телебаченні - у 2017 році.

Експерти з магії приспускають, що викрадені із склепу у 1928 році шпага, яка була при мундирі (подарунок австрійського імператора Франца-Йосифа), та металевий хрест, який лежав на грудях покійного, несли в собі закодовану інформацію про потойбічне місце. І що самі ці дві речі просив покласти у труну сам Пирогов – не свої нагороди.  

Цікаво, що сьогодні у вінницькому музеї нагород вченого не побачите.

—   Не підлягають експозиції, - пояснює генеральний директор музею Петро Гунько. - Чому? Занадто дорогі. Якщо в нинішній цікавий час хтось із любителів побачить ті нагороди, то все зробить, аби їх тут не було. Нагороди – це оригінальний фонд нашого музею. Кому із фахівців розказую, то кажуть, що орден Святої Анни – це 30 тисяч доларів. Це найдешевший. А в Пирогова маса орденів…    

Без нагород Микола Іванович і на останньому портреті. Утім, вчені знають, що Демидівською премією – найпрестижнішою у галузі наукових досягнень на той час в Росії та Європі Микола Іванович був нагороджений чотири рази. Ні до нього, ні після - жоден не отримав стільки разів цю премію, яку вручала Санкт-Петербурзька Академія Наук.

Останній портрет. Непотрібний…

«Кому же нужен у нас портрет и бюст гениального человека?» - шукав потім відповідь на своє запитання відомий художник Ілля Рєпін…  

Портрет Миколи Пирогова. Художник - Ілля Рєпін 

Із Пироговим вони зустрілись у травні 1881 року, під час святкування 50-річчя лікарської та наукової діяльності вченого. Заради цього художник навмисно прибув із Петербурга в Москву, аби зустріти Пирогова на Курському вокзалі…  

До Москви з Вишні Микола Іванович з дружиною Олександрою Антонівною виїхав 20 травня. Вінничани тепло провели - піднесли йому зворушливу адресу, альбом і прикрасили гірляндами зелені та квітів вагон потягу. У Москву вчений прибув 22 травня 1881 року. На Курському вокзалі його зустріли хлібом-сіллю… Ілля Рєпін теж зустрів - він мріяв написати «портрет генія»… 

Пирогов позував художнику в готелі «Дрезден» — після перемов з Павлом Третьяковим. Так з'явились портрет олійними фарбами та низка малюнків, що передували створенню скульптури-погруддя.

Стосунки не дуже складались, бо Пирогов не замовляв портрета і не збирався його купувати.  Миколу Івановича дратував натовп, пригнічувала власна неміч, що швидко прогресувала. Не радів він і урочистостям та маячні навколо себе. Рєпін це помічав, але не поступався намірам створити його портрет попри все. Він делікатно написав голову Пирогова напівобертом, щоб сліпе око з більмом залишилось в тіні. Окрім портрету олійними фарбами, встиг зробити погруддя в гіпсі…

За півроку Пирогова не стане. От тільки ніхто не хотів  придбати портрет щойно померлого корифея. Художника обурювало це ганебне непорозуміння. Ілля Рєпін у листі до історика мистецтва Володимира Стасова писав: «Кому же нужен у нас портрет и бюст гениального человека?..»

Скліфосовський діагностував рак 

"...Я прибыл в Вишню рано утром и оставался в ней до позднего вечера, весь день, проводя в обществе этого великого старца. Я удивлялся при этом необычайной свежести его ума, поражен был почти юношеской бодростью его духа. Предметом нашего собеседования были разнообразные вопросы научно-социальных знаний - биологии, физиологии, хирургии и др. и некоторые стороны общественной жизни. Везде блестел его острый ум, увлекала его объективная критика, трогала искреннейшая сердечность..." Це із спогадів Миколи Склифосовського, коли він приїхав у садибу запросити Миколу Пирогова на його 50-річний ювілей. Уже тоді колега побачив наскільки хворим був Пирогов…

За рік до цього ювілею у Миколи Івановича випав останній зуб (кутній правої верхньої щелепи), однак від штучних щелеп-протезів відмовився, бо й без них добре пережовував приготовану спеціально для нього їжу. На початку 1881 року Пирогов помітив, що солоні й кислі страви завдають йому болю у певній ділянці рота й спричинюють подразнення слизової оболонки. На вигляд, уражене місце нагадувало спочатку садно чи опік, потім ця плямка стала нагадувати  зубний свищ. Пирогов перестав палити й відмовився від твердої їжі, перейшов на молочну дієту. Зрозуміло, що він здогадувався, що це в нього злоякісний процес. Але на біль не скаржився. Оточенню він здавався цілком здоровим, однак поганий стан чоловіка не могла не помітити дружина – Олександра Антонівна. Вона викликала з Києва доктора Шкляревського. Саме в цей час Миколу Івановича відвідали доктор Бертенсон і професор Скліфосовський. Тоді Скліфосовський сказав, що виразка не злоякісна, але навряд чи вона загоїться. Вирішено було чекати поїздки в Москву, куди повинні були з'їхатися багато хірургів і де після торжеств передбачалося зібрати консиліум. У Москві 25 травня першим оглянув Миколу Івановича сам професор Скліфосовський. Сумніву в тім, що виразка злоякісна, у Скліфосовського не було. Порадив якомога швидше зробити операцію.

Наступного дня Миколу Івановича оглянули професори Грубе, Валь та Ейхвальд. Вони погодилися з висновком колеги.  Сім'я на операцію згоду дала, але вирішила провести її у Відні у лікаря Теодора Більрота. Проводи Пирогова з Москви були спішними. В дорозі Микола Іванович переважно лежав, був глибоко замислений.

У Відні Більрот, оглянувши пацієнта, висловив таку ж думку про захворювання, як і російські професори, однак від хворого це приховав. Вважав, що операція вже не допоможе. Заспокоїв колегу, сказавши, що виразка у того - доброякісна. Настрій Миколи Івановича у Відні різко і швидко змінився - він знову збадьорився. Дружні бесіди із колегою Більротом були безкінечні…

За декілька днів Пирогов повернувся у свій маєток. У Вишні він почував себе задовільно, катався верхи, працював на винограднику і в теплиці, де росли його улюблені троянди, продовжував, як завжди, приймати хворих. Але оперував тепер уже рідко.

У липні 1881 року Пирогов вирушив під Одесу на лиман. Місяць жив на дачі доктора І. В. Бертенсона. Саме на лимані остаточно зрозумів безнадійність свого становища. Доктор Шкляревський відзначив, що Микола Іванович став "почти неузнаваемым".

Пирогов дав оглянути свою виразку і спокійно сказав: "Не заживает. Да, конечно, я понимаю вполне натуру язвы, но согласитесь сами, не стоит: быстрый рецидив, распространение на соседние железы, и притом все это в мои лета не может обещать не только успеха, но едва ли может сулить и облегчение".

Після повернення з Одеси Микола Іванович рідко залишав свою кімнату, відмовлявся від прогулянок. Виразка в роті почала помітно збільшуватися і все частіше завдавала йому все більшого болю. Усе різкіше проявлявся занепад сил. На додачу до всього у вересні під час прогулянки Микола Іванович застудився. З'явилися припухлість та інфільтрат шийних лімфатичних вузлів. Почалася боротьба зі смертю. Останній запис у щоденнику від 1 жовтня починається такими словами: "Дотяну ли еще до дня рождения (до ноября 13)? Надо спешить с моим дневником..."

«Продолжали давать камфору и шампанское, через три четверти часа…»

За 26 днів до смерті він написав: "Ни Склифосовский, Валь и Грубе, ни Бильрот не узнали у меня ulcus oris mem/ cancrosum serpeginosum — иначе первые три не посоветовали бы операции, а второй - не признал бы болезнь за доброкачественную".

Пирогов помилявся: лікарі правильно розпізнали хворобу вченого. Останній місяць його страшенно мучив невгамовний біль...

Помер Микола Іванович  23 листопада 1881 року о 20.25. Останні дні й хвилини його життя докладно описала в листі до Олександри Антонівни сестра-жалібниця:

«1881 года, 9 декабря, м. Тульчин. 
Многоуважаемая Александра Антоновна! 
... Последние дни профессора - 22-го и 23-го я Вам опишу.

22-го, воскресенье, в половине второго ночи проснулся профессор, его перенесли на другую кровать, говорил с трудом, в горле останавливалась мокрота, и он не мог откашлять. Пил херес с водой. Затем уснул до 8-ми утра. Проснулся с усиленными хрипами от остановления мокроты; лимфатические узлы сильно распухли, их смазали смесью йодоформа с коллодием, на вату налили камфорного масла, хотя с трудом, но полоскал рот и пил чай. В 12 дня пил шампанское с водой, после чего перенесли его на другую кровать и переменили все чистое белье; пульс был 135, дыхание 28. В 4 дня больной стал сильно бредить, дали камфору с шампанским по одному грану по назначению доктора Щавинского и затем через каждые три четверти часа давали камфору с шампанским. В 12 часов ночи пульс 120.

23-го, понедельник, в час ночи Николай Иванович совершенно ослаб, бред стал непонятнее. Продолжали давать камфору и шампанское, через три четверти часа, и так до шести утра. Бред усиливался и был с каждым часом невнятнее. Когда я подала последний раз в 6 часов утра вино с камфорой, то профессор махнул рукой и не принял. После этого ничего не принимал, был в бессознании, появились сильные судорожные подергивания руками и ногами.

Агония началась с 4 часов утра и такое состояние продолжалось до 7 часов вечера. Потом он стал спокойнее и ровным глубоким сном спал до 8-ми вечера, тогда начались сжатия сердца и потому несколько раз прерывалось дыхание, которое продолжалось с минуту. Повторилось этих всхлипываний 6 раз, 6-й и был последний вздох профессора. Все, что я записала в своей тетрадке, передаю Вам.

Затем свидетельствую мое глубокое почтение и глубокое уважение к Вам и Вашему семейству, готовая к услугам Вашим -

Сестра милосердия Ольга Антонова».

На четвертий день тіло забальзамували. Два місяці без похорону

Хто перший подав ідею бальзамації тіла – невідомо. Одним із ініціаторів точно була дружина. Є два її листа до доктора Давида Виводцева.  Перший лист  написаний за місяць до смерті Пирогова:

«Милостивый государь, Давид Ильич, извините, если я Вас обеспокою моим печальньым письмом. Николай Иванович лежит на смертной постели. Вы прислали ему ко дню юбилея Вашу книгу о бальзамировании. Могу ли я надеяться, что Вы предпримете труд бальзамирования его тела, которое я желала бы сохранить в нетленном виде. Если Вы согласны, то уведомьте меня о своих условиях, и тогда, когда Господу будет угодно прекратить его жестокие страдания, я Вас уведомлю. Если же Вы признаёте нужным приехать ранее, то телеграфируйте.

С искренним почтением 
А. Пирогова. 
25 октября 1881 г.»

Другий лист написаний 5 листопада 1881 року - за 20 днів до смерті. Олександра Антонівна знову звертається з проханням здійснити бальзамування й пише, що не знала про необхідність звертатися за дозволом на це до начальства.

Даних про спосіб бальзамування Миколи Івановича не збереглося. Не виключено, що Давид  Виводцев застосував той самий оригінальний метод, який описав у своїй монографії "Бальзамирование и способы содержания анатомических препаратов и трупов животных", виданий 1881 року.

У Вишню доктор Виводцев приїхав з Петербургу. На четвертий день після смерті, 26 листопада, тіло Пирогова було набальзамоване. Тривав цей процес близько чотирьох годин. Ефект його був разючим. За свідченнями лікаря Шкляревського,  «небіжчик став нагадувати сплячого».  Виводцев виїхав з маєтку 28 листопада…

Задовго до смерті Микола Іванович виявив бажання бути похованим у своїй садибі. Перед самим кінцем ще раз про це нагадав. Відразу ж після кончини вченого родина подала відповідне прохання до Петербургу. Останню волю Пирогова могли  задовольнити лише за однієї умови: спадкоємці дадуть підписку про перенесення тіла Миколи Івановича з садиби в інше місце у випадку переходу маєтку до нових власників. Члени родини Пирогова з цим не погодилися.

29 листопада 1881 року забальзамоване тіло Миколи Івановича було перенесене з будинку в церкву села Шереметки для подальшого поховання на місцевому цвинтарі. У численній кореспонденції, котра щодня доставлялася у Вишню, просили повідомити про день траурної церемонії, однак Олександра Антонівна незмінно відповідала: "О дне погребения уведомлю. Ни склеп, ни гроб не готовы".

Склеп будували  на спеціально придбаній Олександрою Антонівною ділянці сільського цвинтаря. Взимку роботи просувалися повільно. Труну замовили у Відні…

Минуло два місяці після смерті, коли нарешті призначили дату похорону - 24 січня 1882 року о 12 годині. У Вишню почали прибувати депутати, надсилалися вінки, але й до вказаної дати склеп  не був завершений.

Погода в день похорону Миколи Івановича була похмура, мороз супроводжувався пронизливим вітром. Близько 11 годин ранку рідні і близькі покійного та численні прибулі у Вишню депутати рушили процесією з садиби до церкви. По дорозі до процесії приєднувалися мешканці навколишніх сіл і хуторів. Невдовзі на сільському цвинтарі зібралася тисячна юрба, що в основному складалась, як писали газети, з "сірого люду". Один з вінків, покладених на труну, був від студентів медичного факультету Московського університету, інший - від Пироговської публічної читальні в Гейдельберзі, третій - від вінничан; вінок з фарфорових квітів на домовину поклали студенти Медико-хірургічної академії.

Кореспондент газети "Заря" писав, що М. І. Пирогова ховали так, як ховають простого смертного, і якби "не две-три прочувствованных речи, произнесенных у гроба, вряд ли бы кто из присутствующих догадался, с кем в этот день прощается Россия". І все-таки "...без блеска и пышности, при очень скромной даже обстановке, этот великий акт сиял необыкновенно!".   

Відкриту труну з тілом Миколи Івановича із катафалка на руках перенесли в склеп сини вченого, лікарі й офіцери. Там був встановлений постамент. На ньому досі покоїться труна…

Спочатку над склепом спорудили тимчасову каплицю, а у 1885 році за проектом київського архітектора В. І. Сичугова було зведено церкву, освячену на честь св. Миколи Чудотворця. Піклувалась цим вдова. Перед смертю (померла 1902 р.) Олександра Антонівна заповідала  10 тисяч карбованців на утримання труни, церкви-усипальниці і школи для селянських дітей, збудованої поруч її власним коштом.

Пирогова просила своїх близьких поховати її „самым скромным образом”, але неодмінно у Вишні. Вона навіть вказала місце – „при входе в церковь около растущей там елки и поставить на… могиле белый каменный крест на белой каменной плите». Волю Олександри Антонівни виконали – вона лежить поруч із Миколою Івановичем.

У 1891 року у Петербурзі помер старший син Пирогова – Микола. Його поховали в родинній усипальниці Пирогових.

Після смерті дружини вченого -  1902 року - садиба знаходилась у власності молодшого сина  Пирогова - Володимира, який у 1904 році передає дочкам його старшого брата Миколи Миколайовича) Л.М. Мазіровій і О.М. Гершельман, які після подій 1917 року зі своїми сім‘ями виїхали за кордон і залишились там назавжди: Л.М. Мазірова - в Парижі, а О.М. Гершельман - в Афінах.  

"В церкви - кругом грубая простота. Все бедно. Стекла в храме - побитые, которые даже не на что починить" – із спогадів очевидців 1914 року. Склеп не освітлювався, обличчя Пирогова ледь можна було розгледіти крізь вузьку смужку скла у верхній частині труни, густо закапаної краплями свічкового воску. У будинку вченого не було "никаких следов жизни". Садок - "забыт", "запущен"…

У 1920 році напівзруйнований будинок Пирогова віддали під житло групі робітників, що прибули з Америки і утворили тут комуну імені Джона Ріда. Пізніше садиба перейшла до дослідницької сільськогосподарської станції. Саме тоді зробили ремонт будинку Пирогова і службових приміщень маєтку, але жодних заходів для збереження тіла й усипальниці не вживалося. У 1936 році садиба була передана Наркоматові охорони здоров'я України, який розмістив тут Вінницьку обласну інфекційну лікарню.

Травень 45-го. Перша ребальзамація – 119 днів   

- Як Пирогов пережив Жовтневу революцію і Другу світову війну? Багато різних пліток ходить, - розповідає гендиректор музею Петро Гунько. - Чим далі від того періоду ми живемо, тим більше усіляких придуманих історій. Єдине, що одразу скажу, – наші війська це місце не бомбили, обходили стороною і фашисти. Тіло Пирогова мали ребальзамувати наприкінці 30-х років. Головний лікар обласної лікарні, професор Микола Болярський проявив ініціативу, зібрав у Вінниці хірургічне товариство, прийняли рішення провести ребальзамацію, але не встигли. Почалась війна. І ніхто до нього не підходив, форма тіла почала змінюватися…

У 1926 році після з'їзду хірургів спеціальна комісія на чолі з відомим анатомом М. К. Лисенковим прибула у Вишню, щоб уперше фахово оглянути тіло Пирогова. Труна не розкривалася, а несприятливі умови - запітніле зсередини скло та недостатнє освітлення - не дозволили зробити повноцінні висновки про стан бальзамованого тіла. Відзначили лише: «Останки Н. И. Пирогова мумифицировались и сохранились довольно хорошо… Несмотря на дурное освещение, черты лица все еще напоминают известные портреты Пирогова в последние годы его жизни…». Вперше відкрили труну з тілом в 1940 році. Тоді й побачили, що відкриті частини тіла вченого і одяг покриті пліснявою. Позбавлялись від неї механічним способом… 

—  А стосовно того, що хтось щось вкрав -  шпагу і хрест, що поліцаї ограбили, що німці поміняли щось в склепі - ніхто правду не знає, - упевнений Петро Маркович. - Єдиний, хто міг би знати правду, - це начальник Головвоєнсанупру Червоної Армії генерал-полковник Єфим Смирнов.  Саме Смирнов, коли звільнили Вінницю у 44-му році, доповів Сталіну про результати лікування поранених і згадав, що завдячуючи вченню Пирогова ми маємо успіхи. Сталін запитав: «Хто такий Пирогов?» І Смирнов розказав про Пирогова і що його тіло лежить у Вінниці, а Вінницю вчора звільнили.... І от з цього місця почався наш музей. У нас є оригінал Постанови Ради Народних Комісарів Радянського Союзу 1944 року,  підписана Ворошиловим. Там написано: терміново ребальзамувати  тіло Пирогова, терміново створити музей у селі Вишня і терміново виділити кошти під проект бюджету. І станція Вінниця замість танків приймала цемент, шифер, дошки… Тут була дитяча інфекційна лікарня, все терміново звільнили. Вкінці 44-го почались роботи. Тобто війна йшла, а тут створювали музей…

Перша ребальзамація тіла Миколи Івановича проводилась з 8 травня до 4 вересня 1945 року – 119 днів унікальної роботи вчених. Образ Пирогова відновили, вдалось сповільнити   процес розпаду тканин. У червні 46-го року труну з тілом встановили в усипальниці…  

9 вересня 1947 року музей Миколи Пирогова урочисто відкрили. Саме цього дня рівно століття тому вчений уперше в світі застосував ефір як знеболюючий засіб при хірургічних операціях на полі бою.

—  У нас навіть є відео з відкриття!, - захоплено розповідає гендиректор музею Петро Гунько. - Була присутня маса людей. Приїхали із ЦК КПУ України, приїхав начальник медичної служби Червоної армії, начальник академії...

Спочатку музей зробили філіалом від Ленінградського медичного музею. У 1956 році передали Міністерству охорони здоров’я УРСР. А лабораторія при мавзолеї Леніна займалась ще ребальзамацією Пирогова.  Другу провели через 10 років – 12-29 липня 1956 року. Тоді ж констактували: «Состояние рук по-прежнему плохое и придать им должный вид не удалось».   

 У 1973 році провели третю ребальзамацію. Спеціалісти відмічали зміни в об’ємі м’яких тканин, шкіра потемніла – потребувала повторного відбілювання. Волосяний покрив на голові зник. Піднімали питання про захоронення. Однак вчені вирішили спробувати нову схему реконструкції   – її спеціально розробили після аналізу бальзамування і останків Пирогова. Основою став сучасний досвід науки про консервацію для довгого збереження об’єктів.  Микола Іванович знову «полетів» у Москву – через 98 років… З 25 січня по 13 червня 1979 року його тіло майже чарівним науковим способом повернули до максимального подібності з його портретними зображеннями.

Московські вчені запропонували створити ще й оптимальні умови для довготривалого збереження бальзамованого тіла. Тоді ж повністю переустаткували труну - з неї було знято скляне вікно, а саму її вміщено у герметичний саркофаг. Винахідливості завдячували  фахівцям Всесоюзного науково-дослідного інституту скла і світла, підприємств Міністерства авіаційної промисловості та інших установ.

У 1988 році тіло вченого спеціальним контейнером знову доставили у Москву. Після закінчення реставраційних робіт детальний огляд показав, що стан тіла Миколи Івановича покращився… 

Починаючи із 1994 року планові наукові роботи із ребальзамації проводили у Вінниці – у спеціальноствореній лабораторії – 2000, 2005 і 2011 роки.

— За часів СРСР було просто: завантажували контейнер з тілом Пирогова в літак в Гавришівському аеропорту, приземлялися в Москві, - згадує Петро Маркович. - Завозили в лабораторію Леніна і через місяць нам його повертали ребальзамованим. Коли Союз «рухнув», створили свою лабораторію…

«Не можу випросити вибачення за сюртук для Пирогова з Большого театру»

За 137 років після смерті Миколи Івановича стільки всього «рухнуло». Війни, революції, АТО… Та не змінився його одяг…

— Рідний одяг – лежить Пирогов з 1881 року у  тому одягнений, коли він умер, - розповідає гендиректор музею Петро Гунько. - Це добротне сукно, яке видавалося чиновникам відповідно до табелю про ранги. Між іншим, у цьому табелі цікава ситуація. Згідно із табелем у нього був відповідний костюм – кітель з англійського сукна, яке збереглося донині... Є наш земляк – професор Зоря, який родом з Козятина, він завкафедрою ортопедії у Московському медуніверситеті. Так от він вирішив пошити Пирогову новий сюртук – замовив на фабриці реквізиту Большого театру. Привіз він цей костюм сюди. Це шовковиста тканина, яка не тримає форми і складками вкривається, на відміну від цупкого англійського сукна. І от ми, як казав Ленін, пішли «другим путем». Вирішили почистити у хімчистці старий кітель, якому майже два століття. Він став, як новий! А сюртук від професора Зорі тихенько поклали у фонд – хай там висить. Професор Зоря образився. Дуже образився. Він настільки порядна людина, нам допомагав, і я ніяк не можу випросити у нього пробачення...  

Пра-пра-правнуки - в Греції, Франції і Австралії

Нащадків великого вченого Жовтнева революція «порозкидала» по світу. В музеї їх знайшли. Як каже директор, «досі «ковиряємось» в біографії Пирогова»:

— Через наше посольство в Греції знайшли пра-пра-правнуків. Вони проживають в Греції, Франції і Австралії. Запрошували їх до нас. Генерал-лейтенант кавалерії Гершельман  побував у Вінниці у 1978 році, більше його візити не відбувалися, бо Греція була в НАТО, і  він брав участь в диктаторській хунті «Чорних полковників». Його посадили в тюрму, він написав книжку про свого пращура. Вони – Гершельмани -  родом із Санкт-Петербургу – їх було три брати і три генерали, які були на високих посадах до 1917 року. І його сім’я емігрірувала. Дай Бог, закінчиться наша війна, сподіваюсь будемо мати візити сім’ї Гершельманів. Бо наразі у них в Греції - криза, у нас – війна...

Актуальними сьогодні є роздуми самого Миколи Івановича. Ніби й ситуацію із Уляною Супрун передбачав. Про медреформи так точно:  

«Есть периоды в истории народов, когда неминуемо, роковым образом они призываются логикою фактов к новой жизни, и правительства волею и неволею должны бывают отступать от консерватизма. Если правители не подстерегли, так сказать, благоприятного момента для реформ и нововведений и вынуждены были обстоятельствами дать их не в пору, пропустив время, то все вредные, перезревшие и недозревшие элементы общества приходят легко в брожение; и результат от нововведений, как бы они благотворны ни были, получается неожиданно плохой. В здоровом народном и государственном организме эти худые следствия не могут быть долговременны. Брожение уляжется, и все снова заживет уже обновленною жизнию»…

— Про Пирогова навіть є стаття Троцького, - не втримався, щоб не доповнити до розмови Віктор Гайдуков – вчений секретар музею. - Коли він зрозумів, якій вплив має Пирогов на молодь, він навіть досить різко звинуватив Миколу Івановича у його небажанні йти революційним шляхом. А Пирогов  заявляв, що найкращий шлях - не революція, а еволюція. Його дід був кріпосним. Але він ніколи не виступав ворогом царизму: він поважав царів, він був прийнятим царями, він був  обласканий царями… І він ніколи не був революціонером. У нього просто були думки щодо реформування школи, вищої освіти… Пирогов боровся за чесність в науці. До речі,  писав про космос ще до Ціолковського… Він був геніальним і багато знав. Читав все підряд запоєм, писав вірші…От ви читали його «Дневник старого врача»? От відкрийте там розділ, де він пише про свою кішку. Я ніде ще не зустрічав, де б з такою любов’ю описано про тварин. Пирогов міг бути великим письменником…

— Місцеві його любили?

— Я думаю, що ні. Він був жорстким. Він навіть сам писав, що дивувався, як його витримують люди, з якими він працює…

— Та чи хотів він лежати забальзамованим?

— Дружина написала лист Виводцеву ще за життя Пирогова. Той погодився у разі дозволу Священного Синоду. Синод дав дозвіл. А чи знав Пирогов про це – не знаю…

Після смерті Миколи Івановича його останній портрет викупив колекціонер Третьяков. Варіант гіпсового погруддя роботи Рєпіна отримав в подарунок меценат Савва Мамонтов. Варіантів  погруддя було кілька. Один потрапить в Національний музей «Київська картинна галерея». Пізніше з погруддя Пирогова знімуть форму і відтворять в бронзі, бо гіпс  крихкий матеріал. Варіант, що мав Савва Мамонтов, теж відтворили в бронзі – він теж у Третьяковській галереї.

«Истину узнаем только за гробом; там узнаем, соответствовала ли наша жизнь ее истинной цели. Органические страсти с их увлечениями и чувственность вещественного бытия, перестав существовать, дадут возможность нам стать к истине лицом к лицу; это не то, что стоять лицом к лицу с нашей совестью здесь, живя вещественно: там придется иметь дело с самой истиной, которой мы так добиваемся здесь и вместе с тем стараемся ее избегнуть…» Це теж слова  Миколи Івановича Пирогова. З його недописаного щоденника…

P.S. Хочемо подякувати Петру Марковичу Гуньку та Віктору Олексійовичу Гайдукову. До поради прочитати  «Вопросы жизни. Дневник старого врача» Миколи Пирогова прислухалась. Хочеться закінчити його уривком не про кішку – про собак. Це його останні роздуми…

«Я читал в одном альманахе сравнение с утилитарной, эстетической и нравственной сторон между лошадью и собакою: и ту, и другую считают лучшими и, можно, пожалуй, сказать, единственными друзьями человека; но автор статьи, немец, отдавал преимущество лошади и укорял собаку в низости и лакействе; она слишком ласкова, ползает, унижается пред сильным. В этом есть доля правды; когда маленькая собачка встретится с большою, злою, она тотчас же пасует, ложится на спину и складывает лапки, а перед домашнею маленькою собачонкою, пользующеюся фавором господ, я видел не раз, как увивались и ползали большие собаки, принадлежавшие тем же господам. Но все — таки лошадь может быть разве в аравийских степях таким верным другом своего господина, как собака; и ласки, и привязанность собачьи не у всех собак унизительны; глаза выражают ясно, чего желает собака: зовет ли гулять, чует ли чужака, — все, все в ней намекает на что — то, как будто взятое у человека.

Лет 30 тому назад, я все, что говорю теперь, счел бы пустою фразеологиею; и я считал всякую жалость к страданиям собаки при вивисекциях, и еще более привязанность к животному, одною нелепою сентиментальностью. Но время все изменяет, и я, некогда без всякого сострадания к мукам (хлороформа тогда еще не знали) делавший ежедневно десятки вивисекций, теперь не решился бы и с хлороформом резать собаку из научного любопытства; теперь мне сделалось очень вероятным, чему я прежде не хотел верить, что Галлер в старости хандрил и приписывал свою хандру множеству сделанных им вивисекций; если не ошибаюсь, это рассказывает Циммерман в своей книге «Ueber die Einsamkeit» (Об одиночестве - нем.).

Особливо тяжело мне вспоминать о тех вивисекциях и операциях, в которых я, по незнанию, неопытности, легкомыслию или Бог знает почему, заставлял животных мучиться понапрасну. Да, самая едкая хандра есть та, которая наводит воспоминания о насилиях, нанесенных некогда чужому или собственному чувству. Как бы равнодушно мы ни насиловали чувство другого, никогда не можем быть уверены, чтобы это насилие не отразилось рано или поздно на нашем собственном чувстве. Когда моя Лядка околевала в страданиях, устремив на меня свои глазенки, стоная, и, несмотря на муки, выражала мне привет легкими движениями хвоста, во мне с жалостью к любимой собачонке пробудились воспоминания о мучениях, причиненных мною лет 30 и 40 тому назад целым сотням подобных Лядке животных, и мне стало невыносимо тяжело на душе.

Еще тяжелее бывает мне, когда находит на меня воспоминание об оперированном, также лет 40 тому назад, старике; только однажды в моей практике я так грубо ошибся при исследовании больного, что, сделав литотомию (рассечение мочевого пузыря для извлечения камней), не нашел камня. Это случилось именно у робкого, богобоязненного старика; раздосадованный на свою оплошность я был так неделикатен, что измученного больного несколько раз послал к черту.

«Как это вы Бога не боитесь, — произнес он томным, умоляющим голосом, — и призываете нечистого, злого духа, когда только имя Господне могло бы облегчить мои страдания!»

Какой урок в этих словах страдальца! — я их как будто и теперь еще слышу. Как бы много пришлось переделывать себя, если бы можно было спустить с плеч полвека.

Да, и мне приходится, вспоминая прошедшее, нередко относиться охая к жизни и повторять слышанное однажды восклицание старого капитана, страдавшего непроходимою стриктурою и свищами мочевого канала; измученный тщетными позывами на мочу, трясясь и всхлипывая, он с расстановкою выкрикивал: «Ох, ох, ты жизнь — матушка!»

(3 января 1881).

Но, наконец, пора уяснить себе и другие стороны моего мировоззрения. Прошло уже полгода с тех пор, как я выяснил себе только одно из них. Это было прошлою зимою, а летом я не могу писать. Лето старику приносит такое наслаждение, что и не думаешь вникать в себя; зеленые поля, цветущие розы, листва — все в свободное от практических и мелочных занятий время тянет к себе, наружу, и не пускает сосредоточиваться в себе. Ребенком я слыхал, что мой дедушка Иван Михеич зимою тосковал и жаловался детям: «От, детки, верно, Михеичу уж зеленой травы не топтать», но как только наступала весна, 100–летний старик снова оживлялся и целые дни топтал зеленую траву.

Но я хочу не только уяснить себе со всех сторон мое мировоззрение, мне хочется из архива моей памяти вытащить все документы для истории развития моих убеждений: как они после разных метаморфоз сложились и сделались настоящими. Мне кажется, что теперь, в настоящее время, разные стороны моего мировоззрения сделались гораздо отчетливее и яснее для меня, чем это было прежде. Может быть, это иллюзия, мираж, но почему же прежде, как ни казался я себе убежденным в том или другом воззрении, я все — таки не был уверен, что останусь навсегда при нем? Теперь же, напротив, я вполне уверен, что воззрения мои на жизнь и мир останутся такими, как есть, до последнего вздоха. Я думаю, что, пережив разные фазисы моего мировоззрения, я, наконец, убедился, что не доживу ни до какого нового их метаморфоза. И эта уверенность чрезвычайно успокоительна; чувствуешь что — то прочное в себе: изменяйся, сколько хочешь, окружающее меня, я не изменюсь! А что если и это мираж? То есть, если и самая твердая уверенность — иллюзия? Если окружающее сильнее ее?

Не может ли быть, чтобы иллюзия, возбудившая такую твердую уверенность, как мою, не была сильнее окружающего? Это противоречило бы историческим фактам, доказывающим противное. Мало ли что мы считаем теперь в истории целых поколений за галлюцинацию, фанатизм и т. п., а между тем под влиянием этих иллюзий народы жили целые века, проливали за них потоки крови и умирали с ними. Так пусть будет и с моею иллюзиею, если она для других кажется такою, а для меня останется твердым и неизменным убеждением до конца жизни…».  

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.