На своє 100-річчя бабуся Рая приготувала улюблений торт «Наполеон»
15 квітня 2018
6
5321 переглядів
На своє 100-річчя бабуся Рая приготувала улюблений торт «Наполеон»
  • Сьогодні, 15 квітня, столітній ювілей у вінничанки Раїси Лопушанської
  • Ця жінка спростовує багато порад медиків про те, як стати довгожителем
  • Що радить іншим, хто хотів би, як і вона, сто років милуватися сонечком і білим світом
  • «Динамо» про мене забуло? Я ще жива» - фраза, що здивувала

У Раїси Лопушанської  журналіст «20 хвилин/ RIA» побував за день до її сотого ювілею. Іменинниця проживає на Старому місті разом з донькою і її чоловіком. Дорогу до невеликого будинку показав онук пан Віктор. Двері до ганку були відчинені. Ще з вулиці побачили за столом жінку. Одягнена у халат, простоволоса.

— О, бабуся за роботою! – каже Віктор.

Пані Раїса збивала крем на торт. Побачивши онука, усміхнулася, обійняла, поцілувала. Треба було бачити, з якою неприхованою любов’ю горнулася до чоловіка.

— Вітя один-єдиний онук, – каже Раїса Василівна. – Як яможу його не любити?! І правнук у мене один. Дитина теж одна — донька. Так доля розпорядилася. Людмила Михайлівна, донька іменинниці, поралася в будинку. Хоч родина невелика, а гості все одно прийдуть. З міськради мають вітати, соціальної служби.

— Ще минулого року бабуся сама робила генеральне прибирання, — говорить Людмила Михайлівна. — Восени у неї була проблема із здоров’ям — мікроінсульт. Відтоді заново вчиться ходити. Слух погіршився. Але в пам’яті багато чого тримає з минулого.

Коли пані Раїса розповіла про своє життя, здивуванню не було меж: як, після двох голодоморів, війни, нестачі найнеобхідніших продуктів, важкої роботи по дві зміни поспіль, цій жінці вдалося пройти дорогу у сто років? Можливо, спадковість далася взнаки. Її батькові доля дарувала 90. Усі інші близькі родичі залишили цей світ у значно молодшому віці.

Більше заміж не виходила

— Ми у Вінниці з 1952 року, — згадує довгожителька. — Сама я з Кіровоградщини. Народилася в Ульянівському районі (нема вже такої назви, уточнює дочка бабусі пані Людмила, каже, тепер район називається Благовіщенським – Авт.) Дуже хотіла вчитися. Закінчила педагогічні курси. Працювала у Харкові.

Там зустріла свого Михайла. Побралися. Він був військовим. Чекали первістка. А тут – війна. Мені скоро народжувати, а на місто бомби скидають. Не знаю, як доля змилостивилася, що мені вдалося добратися додому. Їхала з іншими товарняком. Багато разів зупинялися. Коли в небі з’являлися німецькі літаки, тікали з вагонів.  

Свою єдину донечку пані Раїса народила через місяць після початку війни, у липні 1941-го. На той час вона дісталася до рідного села. Фашистські окупанти допитувалися, де чоловік, хто він. На жаль, вона його більше ніколи не бачила. Після війни розшукувала. На один з листів отримала відповідь: «Пропав безвісти».

Зі Старого міста ходив пором

У Вінниці проживав хтось з далеких родичів пані Раїси. Писав у листах, що тут добре. Дуже багато зелені. Завжди можна придбати продукти.

— Мене приманило те, що  вдовам військових тут давали роботу, — згадує Раїса Василівна. — От я й приїхала. Спочатку сама. Люда залишилася в селі з моєю мамою. Вона в школу ходила. Насправді, з роботою було так само непросто, як зараз. На Старому місті проживало багато єврейських сімей. Просилася до них на заробітки. Прибирала у будинках, прала одяг. Хтось давав поїсти, хтось платив сяку-таку копійчину. А потім мене таки взяли в артіль Покришкіна.

А потім бабуся раптом починає говорити про «Динамо». Не розумію, про що це вона? На уболівальницю відомого клубу не схожа. З’ясовується, так тоді називалася нинішня фабрика «Динамо». При прийомі на роботу перевагу надавали вдовам військових. Стала працювати в’язальницею. Перевезла доньку. Надали ділянку під забудову. Добилася кредиту. Почала будувати хатину. Глиняну, бо то було найдешевше. Щоб виплатити позичку, працювала у дві зміни поспіль.

— Інколи мене мама посилала на ринок на Калічу, він був там, де нині центральний універмаг, — згадує донька довгожительки пані Людмила. — Дуже боялася переходити  міст. Він складався з двох частин. Одна частина до острова Кемпа, друга з острова до протилежного берега. На ньому було так багато дір, що дотепер їх згадую. Між берегами також ходив пором. Недалеко від берега на Старому місті був свій ринок. Найдешевше продавали голови кролів. Оце мама їх купувала і щось там готувала.

Віктор, онук довгожительки, приносить старі фотографії. На одній з них внизу значиться підпис. Запитує бабусю, що там написано. Вона уважно придивляється, а тоді каже: «Раїса Лопушанська». Згадує, що це фотографія з Дошки пошани на фабриці «Динамо».

— З «Динамо» приходили до мене постійно, — каже пані Раїса. — Приносили подарунки, давали премії. Так було приємно, що пам’ятають. Два останні роки нікого не було. Видно, думають, що мене вже нема. А може, забули, хто зна…

Як харчується довгожителька?

— Що їмо ми, те їсть і мама, — каже дочка довгожительки пані Людмила. — У нас сусідці 96 років. То їй готують спеціально на пару їжу, перетирають у блендері, наша бабуся не завдає нам таких клопотів. Суп, каша, чай, какао. Сьогодні вранці з’їла три голубці з м’ясом. Після 16 години вже не їсть нічого.

Пані Людмила за фахом медсестра. Закінчила Вінницьке медичне училище. Працювала у третій лікарні. Зізнається, що найбільший клопіт з мамою, коли інколи доводиться їй давати ліки. Бабуся категорично відмовляється їх приймати. Якщо застуда, просить малину, калину, інші природні засоби, тільки не ліки. За своє життя дуже мало зверталася до лікарів. На щастя, її жодного разу не оперували.

— Від неї навіть пташки не тікають, бо відчувають її доброту, — уточнює внук Віктор. – Пригадую, коли був малим, бабуся підходила до голубів, брала птаха в руки і підносила до мене, щоб погладив.

Рідні довгожительки пояснюють, що бабуся у всьому знає міру, навіть в емоціях. Коли б що не сталося, намагається заспокоїти людину. Сама вона віруюча. Раніше ходила в церкву. Тепер просить, щоб священик приходив до неї додому. Коли їй кажуть, що хтось з сусідів помер, запитує, скільки було років. Яку б цифру не назвали: 70, 80, чи й більше років, у неї на це одна відповідь:  «Молодий ще… Рано пішов»

Сердечно вітаємо довгожительку Раїсу Лопушанську. Зичимо їй побити рекорди вінницьких довгожителів. Рідним бабусі здоров’я і втіхи від того, що мають моральну підтримку в особі Людини з добрим серцем і щирою душею. Хоч доля не стелила їй шовкову траву, попри всі труднощі, жила чесно, по совісті і справедливості.

Керівництву фабрики «Динамо», на прохання довгожительки, нагадуємо, що вона, як і раніше, з радістю чекає гостей. Каже, навіть без подарунків.

Читають зараз: 1
(6)
Коментарі
img
img
facebook_user 15.04.2018 16:33
з України

Яка красива і життєрадісна ....здоровья вам ..

img
facebook_user 15.04.2018 18:54
з України

Здоровья вам!

img
Oksana Gavrylyuk 15.04.2018 20:02
з України

Усміхається щасливо, щиро... Боже, дай таким люлям ще жити і жити, бо на таких життєлюбах наша земля тримається, отож здоров'я і кріпкості Вам, пані Раісо Лопушанська!))))

img
Надія Безсмертна 15.04.2018 21:39
з України

Здоров'я

img
facebook_user 15.04.2018 21:35
з України

Здоров'я Вам,!!!!Ви повна тезка моєі мами!!! Довгих років життя і завжди такоі щироі посмішки!!!! <3@-}--

img
Наталія 16.04.2018 15:43
з України

Будьте здорові, нехай в світі буде  більше таких сонячних людей як Ви!


Читайте також "Події"
Найчастіше коментують
Найчастіше читають
Від Читачів
Блоги