Вони одружилися! Йому – 75, вона молодша на чотири роки

У Ганни Мельник і Леоніда Гавурського дороги життя встелені колючими тернами. Так доля склалася. Птаха щастя високо літала над їхніми головами. На схилі літ обоє опинилися в будинку-інтернаті. Пані Ганна інвалід з дитинства, родом з Гущинець Калинівського району. Леонід Павлович у Вінниці вже 50 років. Приїхав з Турбова. Понад чотири десятиліття працював водієм. Вік доживати змушений в інтернаті. Так само, як і пані Ганна.

Як незнайомі раніше люди відчули одне одного і чому вирішили поєднати долі, вони розповіли журналісту «20 хвилин».

Без Ганни в кіно не піду

-Ганна  завжди виходила у двір будинку-інтернату посидіти на лавочці, - каже пан Леонід. – Бачите, як тут гарно - багато зелені, пташки співають. Я звернув увагу, що жінка вона розсудлива. Коли щось говорить, то робить це толково. Чув її розмову, бо підсідав на лавочку за компанії.

Співрозмовник розповідає, що поруч з Ганною завжди знаходився ще один чоловік з інтернату. Доля розпорядилася так, що третього не стало.

-Одного дня ми звернули увагу, що наш постійний сусід не вийшов посидіти на лавочці, - продовжує співрозмовник. – Подумали, може, занедужав, або ще щось. На жаль, сталося страшніше. Люди сказали, що помер. Відтоді Ганна й Леонід удвох.

Працівники інтернату називають своїх підопічних однаковим словом - «мешканці». Всі вони, мешканці,  як на долоні.

-Що Леонід Павлович і Ганна Андріївна симпатизують одне одному, було видно, як кажуть, неозброєним оком, - розповідає каже культорганізатор закладу Любов Семцова. – Два рази на тиждень у нас відбувається показ фільмів. Спочатку вони сиділи одне від одного на відстані через 4-5 стільців. Потім ця відстань стала скорочуватися.

Спостережлива культорганізатор показала у вестибюлі лавочку, на якій, за її словами, Леонід Павлович завжди чекав пані Ганну перед початком сеансу.

-Одного разу фільм почався, а чоловік до зали не заходить, - продовжує співрозмовниця. – Запитую: «Що сталося?» Він відповідає: «Ганна не прийшла, а без неї мені кіно не цікаве. Сам не піду».  І повернувся у кімнату.

«Якби була погана, я б не женився»

-Я рік придивлявся до Ганни, - каже Леонід Гавурський. – З розмов з нею зрозумів, що вона в житті немало сьорбнула гіркоти. У мене було не краще. Тільки на старості зустрів рідну душу. Без неї вже й день не день, і їсти самому не хочеться, і кіно не цікаве.

Вирішив запропонувати їй одружитися.

-Для жінки одинокість ще страшніша, ніж для чоловіка, - каже пані Ганна. – Тому я погодилася. Рідне плече на старості ще дорожче, як у молодості.

-Якби вона була погана жінка, хіба б я на ній оженився, - каже пан Леонід. – Тепер будемо разом, як люди.

Обоє розуміли, що одруження нічого не змінить у їхньому житті. Вони й надалі залишаться в інтернаті. Все одно вирішили офіційно поєднати долі. Леонід попросив директора, щоб допоміг зв’язатися з працівниками РАЦСу, які б оформили їхній шлюб. З Ганною домовилися, що зроблять все тишком-нишком. Та не так сталося, як гадалося. Адміністрація інтернату підготувала їм сюрприз. Ще й не один.

« У мене буде біле плаття?..»

-Кожна людина має право на щастя, - каже директор інтернату Сергій Якубовський. – Не важливо, скільки людині років. Ми порадилися у колективі і вирішили  подарувати Леоніду Павловичу і Ганні Андріївні трохи радості.

«Молодятам» виділили окрему кімнату. У ній є телевізор, холодильник, шафа для одягу, на підлозі – килим. Одночасно готували… весілля. Майже з усіма атрибутами цього дійства. Не менш важливо, що організували все так, як робиться на весіллі.

-Коли я сказала про це Ганні й Леоніду, вони від здивування не знали, що відповісти, - каже Любов Семцова. – Пані Ганна запитала: «І що в мене буде біле плаття? А в Льоні костюм? І коровай? І музики гратимуть?..»

У 70 теж кричать «Гірко!»

Подивитися на обряд шлюбу зібрався повен зал. На святково прибраній сцені на рушниках були короваї, букети квітів. Ще задовго до початку церемонії у залі грав духовий оркестр. Поки сходилися гості, «молодята» перебували у своїй новій кімнаті. Хвилювалися. Все запитували, коли вже їх покличуть. Нарешті надійшло запрошення йти до зали. Вони вийшли в коридор. Леонід Павлович підтримував суджену під руку. Раптом пані Ганна спохватилася: «Я ж ціпок забула, почекай…»

У залі їх зустріли стоячи ті, хто не на візках. Присутні довго аплодували. На сцені розстелили весільний рушник. Запросили стати на нього. Коли працівниця міського РАЦСу запитала у нареченого, чи згоден він взяти за дружину Ганну Мельник, той  відповів: «Обов’язково згоден!». Ці слова зустріли оплесками. Після того, як одягли одне одному каблучки, розпорядник торжества запропонувала нареченим поцілувати одне одного. У залі кричали «Гірко!». Наречений, схоже, після поцілунку не на жарт розхвилювався. Дістав з кишені носовик і витер губи. Суджена подивилася на нього і собі повторила те само.

По черзі на сцену виходили охочі вітати «молодят». Першим зробив це директор закладу Сергій Якубовський, букети квітів вручали також його заступник пан Богдан Юрійович, інші працівники інтернату.

На запитання, звідки у них костюм, краватка і сукня, Гавурські (тепер вони обоє носитимуть це прізвище), відповіли: «Весільний одяг їм подарували  в інтернаті».

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.