ВІННИЦЬКІ ВЕТЕРАНИ. Сергій Дем’янюк: "Воював проти німецької дивізії “Мертва голова”

Через тиждень, 26 червня 2013-го,  вінничанину Сергію Дем’янюку виповниться 95 (дай Боже ветерану зустріти ще й столітній ювілей!). П’ять років тому, коли чотири доньки Сергія Васильовича влаштували любому татусеві іменини в ресторані «Діамант», ювіляр не довго дивився, як танцюють гості. Після першого танцю теж приєднався до них.   

- Спочатку танцював з нами, а потім став запрошувати дівчат з сусідньої компанії, – каже голова ради ветеранів Ленінського району Лідія Балакланова. – Вони запитували, скільки ж дідусеві років, що він так витанцьовує?  Ніхто не вірив, що 90. Такий він у нас. Беріть приклад, молоді! Танці - його давнє захоплення. Добре  знаю про це, бо не раз зустрічалися з Сергієм Васильовичем на святкових заходах – він 19 років працював заступником голови нашої ветеранської організації. Надзвичайно відповідальна людина,  справжній полковник.

У цьому званні Сергій Васильович закінчив службу у 43-й ракетній армії у Вінниці.  Було це ще у 1965-му. Фронтовик каже, що після виходу в запас ні дня не відпочивав. Одразу пішов на роботу. Тоді з цим проблем не було. Ще до того, як звільнився, домовився про майбутню роботу і 23 роки відпрацював інженером у службі «Облпостачу».  

> У кімнаті фронтовика поруч з ліжком на тумбочці лежить стос книг. Донька Світлана, в якої проживає ветеран, розповідає, що батько багато читає. Причому, без окулярів бачить великі й малі літери. Що саме читає? Детективи і любовні романи.  Так забуває про старість. Його молодість минула в окопах та на фронтових дорогах – нехай хоч з книжок дізнається, якою вона може бути, коли над головою не свистять  кулі. 

Війна застала в поїзді

У той день, коли почалася війна, 22 червня 1941-го, Сергій Дем’янюк їхав у поїзді. Добирався з Києва до Нижнього Новгорода вступати у військове артилерійське училище. У 1939-му його призвали на строкову службу. Служив у Житомирі, в артилерійському полку. Захотів стати офіцером. 

 -У поїзді почув, як деякі жінки почали плакати, пасажири один одному передавали, що почалася війна, -  каже співрозмовник. - В училище все одно вступив.  Провчився півроку.  Фашистські літаки скидали  бомби і на Нижній Новгород. Розбомбили радіозавод, який знаходився недалеко від нашого училища. Ми розбирали завали, що залишилися від заводського приміщення.  

 Через півроку навчання новоспечених офіцерів відправили  аж у Татарстан. Там, у місті Арськ, була сформована  ракетна батарея, на озброєння якої мали поставити знамениті «Катюші».  Отримували  їх у Москві. Після того вирушили на фронт. Новостворений артилерійський підрозділ увійшов до складу Північно-Західного фронту.  Де знаходиться невелике містечко Стара Руса, молодий офіцер Сергій Дем’янюк ще не знав. Саме там на нього чекали найважчі випробування.  

Солдати дивізії «Мертва голова» 

Фронтовик розповідає, що йому довелося воювати проти німецької елітної танкової дивізії “Мертва голова”.

-Я не знаю іншої битви у минулій війні, яка б тривала так довго, як битва під Старою Русою, - каже Сергій Дем’янюк. – Це невелике місто у Новгородській області, знаходиться за сто кілометрів від Великого Новгорода. Ні битву під Сталінградом, ні бої на Курській дузі не можна зрівняти у часі з битвою під Старою Русою. Тут бої почалися у липні 1941-го і тривали аж до початку 1944-го.  Вермахт стягнув під Стару Русу десятки дивізій, тисячі танків й іншої техніки. Звідси відкривалася дорога і до Ленінграда, і в центр Росії. Але фашисти так застрягли,  що далі пройти їм не вдалося. Не допомогла навіть  елітна танкова дивізія «Мертва голова». Її кинули сюди як ударну силу, що здатна нищити все на своєму шляху.  Вояки мали на одязі намальований череп. Такий у них був залякуючий  символ. Ми їх не тільки спинили, а навіть загнали у «мішок». В оточенні між озерами Ільмень і Селігер, це все там само, під Старою Русою, опинилося понад сто тисяч німецьких солдатів і офіцерів. Вони потрапили у так званий  «Дем’янівський котел». Бої були дуже жорстокі. Інколи авіація не припиняла польоти протягом усієї ночі. А з досвітом починала «говорити» артилерія, піднімалася піхота. Але вибити ворога з-під Старої Руси не вдавалося дуже довго. Фашисти стримували наші удари і проводили контратаки. У березні стояли густі, як молоко, тумани. У такі дні не вдавалося піднімати в небо літаки. Нам теж було важко: земля настільки розгрузла, що навіть потужні автомобілі ЗіЛ-157, ЗіС-6, на яких були встановлені «Катюші»,  сідали «на животи». Були ще грузовики італійського виробництва, їх називали «Інтер». Але вони теж не пристосовані до таких погодних умов. Багнюка набиралася навіть у чоботи. Спали в мокрому одязі.  Дотепер дивуюся, як ми могли витримати такі складні випробування. 

“Дем’янівський котел» фашисти все-таки прорвали. І зробила це «Мертва голова»  за день до народження Гітлера. Після війни, навчаючись  у військовій академії,  я дізнався, що фюрер особисто приїжджав тоді у район бойових дій, щоб вручити командиру «Мертвої голови» нагороду – «Залізний хрест».  Ще Гітлер встановив відзнаку – нарукавний знак «Дем’янівський щит». Нагороджували ним тих, хто вирвався з «Дем’янівського котла». Сто тисяч солдатів вермахту й СС отримали таку нагороду. 

- Ми їхню «Мертву голову» так потріпали, що дивізія втратила під Старою Русою 80% солдатів і офіцерів, майже всю техніку, після чого її забрали з фронту для нового комплектування, - каже ветеран. – Фашисти до останнього прагнули прорватися. Не втрачали такої надії навіть після того, як вибралися з «котла» і відступили. Отримали підмогу і знову пішли в наступ. Далі Старої Руси  їх не пустили.

“Катюші” знищували усе

- Ви можете уявити картину, коли в небі літаків стільки, як зірок, - розповідає фронтовик. –  До ста одиниць  одночасно висіли над полем бою. Без втрат не обходилося.  Не раз згори  на голови каменем падали підбиті палаючі літаки - або фашистські, або наші. А на землі б’ють «Катюші», свист і грім не менший, ніж в небі. Під час польоту снаряда сила звуку зростає. Звучить,  як протяжна буква «ііііііі». А потім чути грім після вибуху.  Бувало, канонада не припинялася протягом двох годин.  Наш підрозділ мав  «Катюші»  БМ-13. Вісім снарядів зверху, вісім знизу. Калібри 132-міліметрові. Ручка управління в кабіні автомобіля. Дальність польоту снаряда 7-8 кілометрів. Такі удари перетворювали десятки квадратних кілометрів на пустелю. Фронтовик зізнається, що не всі снаряди долітали на визначену відстань. Інколи падали за 2-3 кілометри. «Поганий був порох, - каже колишній артилерист. – От коли порох почали давати американці, проблема дальності польотів відпала. Пізніше наші теж навчилися робити такий, як треба». 

Три ордени за одне місто

Першу нагороду – орден Червоної Зірки - офіцер-артилерист отримав за виконання завдання із знищення техніки ворожої колони  біля села Рамушево.  Під час того бою йому довелося замінити командира батареї. Шість автомобілів по команді виїхали на вогневу позицію. 

- Я не тільки командував, а й сам здійснював пуски ракет, - каже фронтовик. – Ракетами з шести автомобілів  знищили батальйон військової техніки і живої сили. Це була надзвичайно вдала бойова операція.

Після закінчення стрільби ракетники завжди швидко зникали з вогневої позиції. 

- Як тільки фашисти виявляли місце знаходження «Катюш», одразу піднімали авіацію, і літаки вилітали у квадрат, звідки «свистіли» ракети, - розповідає ветеран. – Вороги боялися «Катюш», як вогню. Тому активно «полювали» за такою технікою. Нам давали команду - нізащо не дати можливості ворогові заволодіти «Катюшею». Навіть якщо доведеться знищити техніку, це кращий варіант, ніж віддати в руки фашистам, щоб дізналися про її конструкцію.  Німцям все-таки вдалося захопити одну з ракетних установок. Не з нашої батареї, але все одно такий факт мав місце у боях під Старою Русою.

Всі три ордени Червоної Зірки і медаль «За бойові заслуги» артилерист отримав у боях в районі уже не раз  згаданого міста. Чому нагородили однаковими орденами, пояснити не може.  Вручали їх на фронті. А ось медаль «За бойові заслуги» знайшла героя вже після війни, прикріпили на гімнастерку в Москві.

День 8 серпня 1943 року пам’ятає дотепер – після того, як снаряд влучив у ногу, санітари забрали капітана Дем’янюка з вогневої точки.  Його переправили у військовий госпіталь. Там лікувався аж до листопада. 

Не капітанський у вас вигляд, капітане

У резервний дивізіон капітана Дем’янюка направили ще й тому, що після госпіталю йому потрібно було поберегти поранену ногу.  

- Я продовжував ходити із забинтованою ногою, - розповідає Сергій Васильович. – Для цього навіть довелося до половини розпороти холошу в чоботях. Саме в такому «наряді» вийшов з госпіталю після виписки. Увагу привертав не тільки розрізаний чобіт. Одягли мене в обмундирування рядового солдата. А документи – капітана. Поки лікувався, з речового мішка вкрали офіцерську гімнастерку і штани. Запасного офіцерського мундиру в госпіталі не могло бути. Знайшли солдатський. Звичайно, я одразу привернув увагу військового  патруля.  Перевірили документи, а тоді кажуть:

- Не капітанський у вас вигляд, товаришу капітан. Але поставилися з розумінням. Відпустили.  Коли прибув у Москву, затримали. Але вже з іншої причини. У той вечір мене запросили на кіностудію Горького. Тоді нагороджували авторів картини «Кутузов». Організатори урочистостей вважали, що подія матиме більше пафосу, якщо одну з відзнак вручить фронтовик. Я не відмовився. Заодно і фільм подивився. Після закінчення вечора, коли вже гості розійшлися, раптом хтось вигукнув: «Пожежа!». Мені довелося брати участь у гасінні вогню. Словом, допізна затримався у кіношників. Вони не радили так пізно повертатися у розташування частини. У Москві на той час діяла комендантська година. Та я сподівався, що офіцера не стануть затримувати. Однак помилився. Патрульні навіть слухати не стали. Забрали з собою. До ранку змушений був сидіти під арештом. Тільки тоді зрозумів, що краще було на студії заночувати.
Зустрів перемогу на Уралі

У Москві Дем’янюк затримався недовго. Вже через місяць разом із сформованим із резерву дивізіоном добирався на Урал. На посаді заступника командира дивізіону віз особовий склад для виконання ще одного завдання.  

- Ми прибули у місто Солікамськ для роботи на пороховому заводі, - каже фронтовик. – Виготовляли той самий порох, який використовували  для виробництва «Катюш».  Весь особовий склад дивізіону був із фронтовиків. Вони, як ніхто інший, розуміли, що треба для фронту. Там, у Солікамську, зустріли день Перемоги. 

Вкрали орден з квартири

Одну з нагород у ветерана вкрали у Вінниці. У 90-х роках ними активно торгували. Після смерті дружини Сергій Васильович залишився один у квартирі. Якось у двері подзвонили. Зайшов молодий, гарно одягнений чоловік. Чемно привітався. Сказав, що він з військкомату. Прийшов з метою перереєстрації документів і нагород. Попросив принести усі нагороди, і військові, і трудові. Дістав папір, ручку, почав переписувати. Через деякий час звернувся до господаря, щоб дав напитися води. Попрощався і пішов.

- Батько не одразу звернув увагу, що одного ордена не стало, - каже дочка Світлана. – Вкрав орден Жовтневої революції. Така нагорода тоді була в ціні. Навіть посвідчення забрав. Але навряд чи йому вдалося продати крадене. Внук, коли грався дідовими нагородами, вицарапав саме з того ордена один елемент. Думаю, покупець на це обов’язково звернув увагу. За зіпсовану річ навряд чи заплатять гроші.

Батькові добре бути з дочкою. Є кому не тільки їсти приготувати, а й словом обмовитися. 

-Тато якось нам зізнався, що дуже хотів сина, тому у нього багато дітей, - каже пані Світлана. – Хотів хлопця, а народжувалися дівчата. Всі сестри пообіцяли приїхати на день народження: Ліда із Запоріжжя, Наталія – з Мінська, а ми з Галею у Вінниці. Жаль, що тато вже не зможе витанцьовувати, як робив це у 90 років. У нього хвора нога. Рана кровоточить. Два рази на тиждень приходить медсестра з Червоного Хреста перев’язує. Я те саме роблю. Але не загоюється. Болить та нога, в яку отримав поранення. 

Бойовий шлях артилериста Сергія Дем’янюка

1. 1941 рік - червень-грудень - військове училище артилеристів Нижній Новгород

2. Січень 1942 – місто Арськ Татарстан – 60 км від міста Казань  (формування ракетної батареї)

3. Лютий 1942 – Москва – комплектування батареї  «Катюшами»

4. Березень 1942 –  Перший бій у районі населених пунктів Рамушево-Черенчиця (біля міста Стара Руса  Новгородська область, 90 км від Великого Новгорода) – перша нагорода орден Червоної Зірки

5. Квітень 1942 – бій у районі озер Ільмень-Селігер проти дивізії «Мертва голова»  -  недалеко від міста Стара Руса. Отримав другий орден Червоної Зірки

6. Літо 1943-го - бій під Старою Русою,  поранення, третій орден Червоної Зірки

7.Серпень-листопад 1943 – госпіталь на залізничній станції Нея (тоді Ярославська, нині Костромська область)

8. Грудень 1943 – Москва, дивізіон резерву

9. Лютий 1944 – травень 1945-й - заступник командира мінометного дивізіону у Солікамську Пермської області. Служба на пороховому заводі

 

Нагороди Сергія Де’мянюка:
три ордени Червоної Зірки
,
Великої Вітчизняної війни
,
Богдана Хмельницького
,
медаль «За бойові заслуги»
.

Інші історії вінницьких ветеранів читайте в рубриці "Вінницькі ветерани"