ВІННИЦЬКІ ВЕТЕРАНИ. Василь Батченко: «Напередодні капітуляції Німеччини нас вчили не сьорбати, коли їси»

Віктор СКРИПНИК

Вінничанин Василь Батченко пройшов крізь бої Великої Вітчизняної, був свідком історичної події - підписання Акта про капітуляцію у найжорстокішій війні. А бій за власне житло виграв лише рік тому

- Ми стояли на варті у залі, в якому мали підписати акт про капітуляцію Німеччини, - каже вінничанин Василь Батченко. - Нам видали зброю. Але набоїв не дали ні для автомата, ні для пістолета. Мені не відомо, чи були заряджені пістолети в офіцерів, наші «магазини» залишалися порожні. Хоча хто з присутніх знав про це?

Молодому солдатові пощастило. Пройшовши повний смертельної небезпеки шлях від Москви до Берліна, він на власні очі побачив ту конкретну подію, після якої перестав існувати Третій рейх.

У Берліні ще тривали бої, але танкову армію вивели з міста

Відео дня

> - Другого травня 1945 року вже було зрозуміло, що Берлін капітулює, - каже Василь Батченко. – Поодинокі сутички з ворогом ще тривали, але танкову армію вивели з міста. Я служив зв’язківцем у першій танковій армії. Ми зупинились у лісі, за три-чотири кілометри від німецької столиці. Встановили намети, викопали землянки. Ніхто не знав, чим викликаний такий маневр. Пізніше дізналися: радянське командування про всяк випадок тримало потужний військовий кулак біля німецької столиці. Ніхто не знав, чого можна було чекати від союзників – американців і англійців.

Через кілька днів надійшла інформація про те, що німецьке командування пішло на хитрість. Генерали вермахту вирішили капітулювати тільки перед нашими союзниками. Тобто припиняли бойові дії з американцями та англійцями, але продовжували їх з Радянським Союзом. Такий документ підписали 7 травня у французькому місті Реймс без участі представників нашої армії. Це викликало невдоволення Сталіна. Він наполягав на підписанні акту про повну капітуляцію усіх видів військ Німеччини. І робити це мали представники всіх сторін, які вели війну з фашизмом.

1945 рік. Берлін. Василю Батченку(з ліва) - 22 роки

Зі зброєю, але без набоїв

- Не знаю, чим керувалося командування, коли підбирало солдатів для охорони у зал, де мали підписувати Акт про капітуляцію, - розповідає фронтовик. – Мене викликали на розмову, але яке завдання доручають, не сказали. Таких, як я, було приблизно 20 осіб. Нас привезли у Карлхорст, це район на околиці Берліна. Саме тут, у приміщенні колишнього німецького технічного училища, відбулося підписання документа про закінчення війни. Будівля училища не була зруйнована. Поруч - гуртожиток, де ми проживали. Лише тут нам повідомили, що будемо охороняти зал, де мають підписати Акт капітуляції. Видали новеньке обмундирування, чоботи. Восьмого травня ми вже були у приміщенні. Впродовж усього дня тривали телефонні переговори між представниками країн-союзників. Навколо приміщення зібралося багато людей. З’їхалися журналісти з фотоапаратами, кінокамерами. Процедуру підписання розпочали майже о 12 годині ночі - нібито через затримку французької делегації. Тоді нам, солдатам, ніхто нічого не говорив. Згодом самі дізналися.

Зухвалого Кейтеля зупинив Жуков

Першою в зал увійшла делегація Верховного головнокомандування Радянської Армії. Двері відчинилися – і поріг переступив маршал Жуков. За ним ішли тодішній міністр закордонних справ Вишинський і генерали. Слідом з'явилися американці на чолі з генералом армії Спаатсом. Англійське командування представляв генерал армії Теддер. Від Франції був головнокомандувач армії генерал Тассіньї.

Столи для делегацій розмістили у вигляді літери «П» і застелили зеленим полотнищем. По центру сиділа наша делегація, по праву і ліву руку від неї - союзники. Одразу при вході збоку стояв ще один столик зі стільцями.

- Після того як члени делегацій союзників зайняли свої місця, відчинилися ще одні двері, - каже співрозмовник. – І через них буквально увірвалися представники преси, озброєні камерами і фотоапаратами. Поруч були стільці, але їх вистачило не для всіх, тому більшість стояла. Увімкнули яскраве світло. Стих гамір. І тоді Жуков через перекладача попросив привести в зал німецьку делегацію.

Представників вермахту очолював генерал Кейтель. Як тільки двері відчинилися, він рвучко увійшов до зали. Йшов із гордо піднятою головою, зверхньо позираючи на всіх. У руках тримав тростину, розмахував нею, як на прогулянці. В одному оці виблискував монокль. Кейтель зі своєю свитою прямував до столу союзників. Але Жуков різким рухом руки дав знак зупинитися.

- Німецький генерал скривився, - каже Василь Батченко. – Та йому не залишалося нічого іншого, як підкоритися. Жуков показав на столик біля входу. Тоді в Німеччині такі столики господарі ставили у будинках для небажаних гостей. Їх називали «собачими», бо знаходилися вони в кутку. Далі порога таких гостей не пускали. Кейтель витримав паузу, підійшов до «собачого» столика, витягнув з-під нього стілець, розвернув до залу і сів, закинувши ногу на ногу, при цьому продовжував крутити тростину – то вгору підніме, то поперек поставить.

Жуков попросив перекладача запитати німецького генерала, чи має він і його делегація повноваження на підписання документа про капітуляцію.

- Яволь! – вигукнув генерал і передав Жукову папірець, - розповідає Василь Батченко. – «Яволь» означає «авжеж», «звичайно». Після того як свій підпис залишили керівники американської, англійської і французької військових делегацій, Жуков сказав: «Тепер запрошую підійти до столу і підписати документ німецьку делегацію».

Кейтель дістав із внутрішньої кишені ручку, затримав на ній погляд, не поспішаючи, зняв ковпачок, на якусь мить задумався, а тоді повернув голову у бік Жукова і хотів щось запитати. Жуков не дав йому такої можливості, подивився на противника таким суворим поглядом, що той замовк на півслові, так і не розпочавши фразу. За словами очевидця події Василя Батченка, німецький генерал підписував документ з кислим обличчям. Акт передали Жукову, і він своїм підписом поставив крапку у страшній війні.

- У залі почалося таке, що словами не передати, - згадує Василь Батченко. - Вигуки, потиски рук, обійми! Очі боліли від постійних спалахів фотоапаратів. Коли все стихло, Жуков дав команду вивести членів німецької делегації. Радянські бійці відвели їх під варту в тюрму. А Жуков запросив членів делегації у сусідній зал, де були накриті столи для банкету на честь Перемоги.

На банкеті для переможців подавали український борщ

- У ще одному залі накрили столи для охорони і почесної варти, таку ж місію, як і ми, виконували солдати й офіцери Америки, Англії та Франції. І журналістів пригощали, - каже Василь Батченко. – Була вказівка Жукова на стіл подавати всім однакові страви. Найбільше втомилися кухарі. Вони весь день поралися на кухні, і не могли знати, коли закінчиться процедура і запросять до столу. З Москви доставили літаком ікру - чорну й червону, червону рибу. На перше подавали російські щі і наш український борщ, наваристий, з м’ясом, а до нього пампушки з часником. Іноземці не проминали нагоди похвалити російську горілку. Вона йшла на «ура».

Тільки тоді, коли нас запросили до столу, я зрозумів, для чого напередодні давали урок, як поводитися з ложкою та виделкою, вчили не сьорбати, коли їси, і не калатати ложкою по дну тарілки. Горілки солдатам дозволяли випити не більше ста грамів. Уже під час трапези почали обмінюватися сувенірами. Я віддав свій армійський значок зв’язківця першого класу, потім не пожалів годинника, а тоді стали відривати ґудзики на сувеніри. Двері у зали повідчиняли, і вийшло одне масове застілля. Ми бачили, як Жуков грав на гармошці, чули, як він співав, веселився. А на вулиці не переставали гриміти салюти на честь Перемоги. Люди раділи і плакали. Одні не могли стримати емоцій і плакали від радості, що залишилися живі, інші оплакували втрати...

- Про що мріяли солдати на війні у короткі хвилини перепочинку? – продовжує фронтовик. – Коли хотілося їсти, згадували мамин смачний борщ чи вареники. Коли наївся, закрадалися інші думки – яка гарна дівчина залишилася вдома, от би зараз до неї… А мені хотілося побачити, як воно буде після війни. Дякую долі, що подарувала таку можливість. Здійснилося навіть те, про що я не міг ніколи мріяти. Через 65 років після війни у той самий день, що і в 1945 році, тобто 8 травня, я знову побував у залі, де підписували Акт про капітуляцію. Таке навіть уві сні не могло привидітися, а наяву сталося.

Фронтовик замінив екскурсовода

У 2010 році, напередодні 65-ї річниці Перемоги, Фонд Леоніда Кучми організував поїздку до Берліна для ветеранів, які у 1945 році дійшли до німецької столиці.

- З усієї України назбиралося 14 таких фронтовиків, - каже Василь Батченко. – Це ті, хто ще стоїть на ногах і може самостійно ходити. Всі ми добралися до Києва. Далі у подорож до Німеччини вирушили тільки дев’ятеро - інші не наважилися на таку далеку дорогу. У Німеччині було багато зустрічей. Кожна з них хвилювала до сліз. Семеро з нас узяли із собою військову форму з нагородами. Де б ми не з’являлися на вулицях Берліна, нас обступали місцеві жителі, і першим запитанням було: «Хто ви, звідки ви такі?». Ми дуже виділялися. Наша форма вражала людей різного віку. Біля рейхстагу стояла черга туристів. Коли ми підійшли, частина з них обступила нас.

Зустрічалися також із тими, з ким на війні знаходилися по різні сторони барикад. Колишній німецький солдат запитав мене, скільки я отримую пенсії, в якому будинку проживаю, який маю автомобіль. Я почав з пенсії, сказав - три тисячі. Він не дослухав до кінця перекладача, перебив його здивовано: «Євро? Три тисячі євро?». На жаль, не євро, а гривень. І то це з усіма доплатами. Проживав я на той час у двокімнатній «хрущовці» разом з дружиною, а з нами - син із сім’єю, загалом тулилося семеро людей. Автомобіля нема, бо статки не дозволяють придбати. Колишні вороги живуть набагато краще: німець розповів, що має пенсію понад три тисячі євро, їздить на власному авто, проживає в окремому приватному будинку.

Колишня східна околиця Берліна Карлхорст нині вже не є околицею - місто розрослося. У будинку, де підписували Акт капітуляції, нині музей. «Я не можу передати словами те, що відчував, коли знову піднімався сходами у приміщення, - каже Василь Батченко. – В цей час там проходила екскурсія. Ми приєдналися до екскурсантів. На нас звернули увагу. Екскурсовод поцікавилася, хто ми. Супроводжуючий представник посольства сказав, що це фронтовики, які брали Берлін. І додав, що один із нас був присутній на процедурі підписання Акта про капітуляцію. Екскурсовод після цього на якусь мить ніби закам’яніла. Вона не вірила, що таке може бути. Схвильованим голосом кілька разів поспіль перепитала: «Хто це? Хто?» Тут уже в мене по тілу пройшла дрож. Коли познайомилися, жінка-екскурсовод сказала: «Краще за вас ніхто екскурсію не проведе». Довелося брати на себе її обов’язки. Найбільше хвилювався, щоб не помилитися в епізодах і конкретних фактах. Показував, де яка делегація займала місце, як відбувалася процедура, де потім вечеряли.

Фронтовик каже, що під час тієї екскурсії упрів більше, ніж під час штурму Берліна.

Вибив квартиру на восьмому поверсі. Ліфт працює два-три дні на тиждень

Про фронтові дороги зв’язківця Батченка, якому 29 червня виповниться 90 років, можна книгу писати. Так само, до речі, як і про ще одну його «битву», щоправда, уже в мирний час. Вибити квартиру ветерану вдалося тільки у 89 років.

- Хоч у постанові Кабміну записано, що інвалідам війни першої групи житло надається поза чергою, у житті все інакше, – каже фронтовик. - У відповідях з міськради, з обласної адміністрації сказано, що житло я можу отримати на підставі черги. І це при тому, що нас семеро проживало у двокімнатній «хрущовці».

- Леонід Кучма, як почув про таке, за голову взявся, - каже Батченко. – Правда, це він говорив, коли вже не був президентом. Було це перед поїздкою у Німеччину. Запевнив, що обов’язково клопотатиметься про надання мені житла. Я намагався потрапити на прийом до Януковича. Дійшов тільки до Ганни Герман. Вона мені прямо сказала: «З таким питанням ви ніколи не доб’єтеся прийому у президента. У нас є ваш лист, ваші звернення, їдьте спокійно додому, а ми будемо вирішувати вашу проблему». Не знаю, хто саме з Києва вплинув на нашу владу. У грудні 2011 року мене запросили у міськвиконком і сказали, що є лист з облдержадміністрації, де написано, що мені виділено однокімнатну квартиру на Старому місті на вулиці Тимощука. Правда, аж на дев'ятому поверсі. Але якби я почав вибирати, могли б забрати, сказали б, що відмовився. Тому я погодився і нині тут проживаю.

За словами фронтовика, ліфт працює два-три дні на тиждень. Воду відключають через день. Електрику подають з перебоями: «Будинок ще будується, здали тільки першу чергу, під’їзд заселений не повністю, ось і економлять на тих, хто вже вселився».