Бійця на протезі викликають у Вінницю в МСЕК – перевірити, чи за рік нога не виросла?

- Що вони хочуть перевірити? Чи за рік нога не виросла? – іронізує Олександр. – Це ж знущання – перевіряти те, чого в тебе нема. Знаю хлопця з Хмельницької області, йому одразу дали групу довічно, а мені тільки на рік. Тепер знов маю добиратися до Вінниці, витрачати гроші, сили, ходити по кабінетах, вистоювати черги. Хіба це нормально?

Боєць попросив журналіста RIA супроводити його під час проходження комісії. Хоче, щоб у МСЕК показали документ, на підставі якого безногому призначили групу тільки на рік. Щоб журналіст побачив, як лікар оглядатиме ногу, якої нема. Щоб зафіксував час, затрачений на проходження комісії, зрештою,  відчув, як каже Олександр, всі «насолоди» перебування у такій «конторі», як МСЕК.

- Другу групу мені призначили у лютому 2015-го, - розповідає Олександр. – Тоді ж попередили, що  через рік маю знов прийти на комісію, інакше група буде втрачена. Я запитав лікаря, що він хоче через рік побачити замість ноги? Він відповів, що такий порядок. Не знаю, хто їм такі порядки встановив і як з ними говорити…

Олександр Сарабун втратив ногу після важкого поранення в Іловайському пеклі. Її ампутували, щоб врятувати життя. На протезі він знов повернувся в АТО, де тепер продовжує службу. Нині перебуває у місці, про яке чи не найчастіше згадують у військових зведеннях. Чоловік пояснив, що займається забезпеченням бійців одягом, продуктами харчування. Його командир, який просив не називати своє прізвище., уточив, що Олександр частіше буває на передовій, ніж дехто з бійців. Бо він ще й супроводжує волонтерів, які привозять гуманітарну. За словами командира, наш земляк довів, що навіть на протезі можна навчитися застрибувати на ходу на БМП та спішуватися з нього. В цьому його найважливіша заслуга. Щоправда, під час одного з таких стрибків Сарабун пошкодив кістку, до якої кріпиться протез, і довелося робити повторну операцію.

Дрова купила вчителька, а волонтери обіцяли знайти наречену

Ногу йому ампутували у Дніпропетровську, куди доставили після визволення з полону. Лікарі довго консультувалися, але їхній вердикт був невтішний для бійця. Ампутація – єдина можливість врятувати життя. Коли лікувався після операції, до них у палату навідалися волонтери. Одна з жінок виявилася його землячкою. Родом з села Кричанівка Могилів-Подільського району. Олександр – із згаданого райцентру. Як каже боєць, пані Люба стала його персональним опікуном. Бувало, навіть допомагала поголити щетину на обличчі. Потім був Київський і Вінницький військовий госпіталі. Після лікування Олександр повернувся у рідний Могилів-Подільський. Стосунки з дружиною не склалися ще раніше. Вони розлучилися. Чоловік винаймав житло. На той час опинився у скрутній ситуації. Без грошей і документів. Документи відібрали, коли опинився у полоні. Взяли його російські десантники з Ульяновської дивізії. Вони не приховували, що служать в російській армії. Просив повернути хоча б паспорт, не віддали. Потім його документи виставили на сайті сепари. Там же повідомили, що він у них значиться у розстрільному списку.

- Моє щастя, що Червоний Хрест визволив з полону. Інакше, ще день-другий, і я б зі своєю ногою загнувся. Уже гангрена почалася.

Минулої зими його підтримала колишня вчителька. Олександр навчався у Ямпільській школі-інтернаті. Там працювала Галина Іванівна Лосєва. Потім  вона переїхала в Київ, де нині проживає. З газет дізналася про свого колишнього учня. Провідувала його у Київському військовому госпіталі. А коли виписався, приїхала у Могилів-Подільський.

- На той час я залишався у холодній кімнаті, - каже Олександр. – У кишенях не мав жодної гривні. Документи учасника бойових дій не оформив, бо не мав паспорта і військового квитка. Якби не Галина Іванівна, не знаю, якби виплутався у ту зиму. Вона купила машину дров. Коли прощалися, залишила немалу, як для мене, суму на проживання.

- Мені Бог посилає гарних людей, - каже боєць. – У Вінниці волонтери з організації «Бойові бджілки» обіцяли навіть знайти для мене наречену. Олена Шестопалова приїжджала за мною у Дніпропетровськ, перевозила звідти  автомобілем. Потім допомогла у придбанні протезів. Дівчата з цієї організації разом з Ларисою Полулях справді крутяться, як бджілки. Будете говорити з ними, нагадайте про обіцяну наречену.

Минулого літа у його житті відбулася ще одна подія – міськрада надала квартиру. Погодився на одну кімнату на п’ятому поверсі у будинку без ліфта. За це на владу не ображається. Навпаки. З ремонтом трохи допоміг міський голова, трохи – волонтери. Олександр відчував, що йому не вистачає бойових побратимів. Одного дня він зібрався і знову поїхав у свій підрозділ.

На протезі навчився стрибати з БМП

Реабілітацію Олександр проходив в Австрії. Там навчився користуватися протезом. Каже, отримані навички дали можливість ходити без палиці. Принаймні саме цим він найбільше вразив волонтерів, які зустрічали його в Бориспільському аеропорту після повернення з Відня. Олександр служив у батальйоні «Донбас». Тепер – у підрозділі «Донбас-Україна». Разом з усіма виїжджав на полігон, брав участь у стрільбах. Тільки бігати не мав можливість. Зате навчився на ходу застрибувати на БМП і зістрибувати з нього.

-Мене відмовляли робити такі вправи, - каже Олександр. – Буває, навіть ті, хто на двох ногах, травмуються. Я ж хотів проявити своє геройство, мовляв, неспроста Порошенко дав мені орден «За мужність». Одного разу приземлення виявилося невдалим. Приземлятися завжди складніше. Щось хруснуло. Довелося пройти повторну операцію. Вкоротили пошкоджену кістку. Оперували у Вінниці. Лікарі радили до весни по мінімум користуватися протезом. Та я не дослухався до їхніх порад. Знов повернувся у зону АТО. Нога болить. Соромно перед хірургами. Відчуваю, знов доведеться морочити їм голову.

Не за ту країну воював

На відновлення документів Олександр Сарабун затратив чотири місяці і 11 тисяч гривень. Каже, якби не допоміг чоловік сестри Сергій, мабуть, дотепер не мав би документів. Їх у нього відібрали у полоні. Власної вини в цьому нема, але ж відновлювати довелося самому. Держава ж не допомагає таким.

-Знаєте, скільки таких, як я, оббивають пороги кабінетів чиновників? – перепитує боєць. – Ніхто на тебе не зважає. Що ти на милицях, що воював, що став калікою, що пройшов полон – на все це чиновникам начхати. Принесіть таку довідку, йдіть в той кабінет, сьогодні ми не працюємо, приходьте завтра…

Олександр порахував, що загалом для  відновлення паспорта, військового білета й оформлення статусу учасника бойових дій, йому довелося зібрати 45 папірців. Разів з десять їздив у Київ, ще більше – у Вінницю.

-У мене нерви здавали ходити з кабінету в кабінет, брати справку на справку, - каже співрозмовник. – Інколи милицями кидав об землю. Дай Боже здоров’я шурину, який підтримував, своєю машиною возив у Вінницю й Київ. Не раз приймала на ніч моя колишня вчителька Галина Іванівна Лосєва. Коли розповів про все це одному чоловікові, він вислухав, а тоді сказав: «Не за ту країну ти воював, сину. Таких героїв мали б на рука носити, а вони, як колись збиткувалися над людьми, так і тепер продовжують це робити».  Що я міг відповісти на це?  

«Тату, коли ти вже приїдеш?..»

Олександр все одно залишається оптимістом. Знає, що чиновників набагато менше, ніж справжніх патріотів. Каже, все одно колись навчимо їх по-людськи ставитися до людей. Його приємно вражає вишкіл бійців, який допомагають проводити іноземні спеціалісти. Недавно він був очевидцем, як готують військових медиків. Запросили до участі в одному з проектів. Каже, він разом з іншими бійцями, які зазнали поранень, виконували роль потерпілих. Рятувати їх мали військові медики.

-Все це відбувалося у великому павільйоні, - розповідає Олександр. – Він розділений на багато приміщень. Я був в одному з них, де змоделювали ситуацію після вибуху і руйнувань будівель. Довкола залишки стін, поламані меблі, і таке інше. Між цими уламками заховали мене. Та ще й облили зверху чи то фарбою, чи свинячою кров’ю. Довкола темно, хоч око виколи. Медики і санітари в таких умовах мали віднайти пораненого і надати йому допомогу. За їхніми діями уважно стежили консультанти із Великобританії і США. Правильно роблять, що вчать. Потім простіше зможуть орієнтуватися в реальних умовах.

На проекті Олександр був разом зі своїм кумом. Зі своїм тезком Олександром Чалапчієм познайомився в Австрії під час реабілітації. Каже, в того ще складніша ситуація. У бою під Горлівкою Чалапчій втратив обидві ноги. Хлопець сильний духом. У себе на Кіровоградщині започаткував бізнес, виготовляє пелети. Коли хрестив донечку, запросив Сарабуна стати хрещеним батьком. Як було відмовити другові.

- Чалапчій не друг, він уже брат, - каже Олександр. – З однієї чашки сьорбнули горя. Намагаюся бути схожим на нього. Мабуть, буду звільнятися з війська. Повернуся додому і теж чимось займуся. Дуже хочеться бути ближче до доньки-школярки. Та й вона скучає за татом. Щоразу каже про це, коли говоримо по телефону. Так само постійно запитує: «Тату, коли ти вже приїдеш?..»